Пошук по сайту

Філософія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

ПРОФЕСІОНАЛ — І В ПОЛІТИЦІ ПРОФЕСІОНАЛ - Лекція П. М. Таланчука орієнтована на студентів, викладачів, а також усіх,...

Лекція П. М. Таланчука орієнтована на студентів, викладачів, а також усіх, кого цікавлять проблеми виховання молодого покоління. Удк 323(477) ббк 66. 3(4Укр) isbn 97889666388833004 © Таланчук П. М., 2010 © Університет «Україна»





Сторінка4/6
1   2   3   4   5   6

ПРОФЕСІОНАЛ — І В ПОЛІТИЦІ ПРОФЕСІОНАЛ
Невипадково тема політики винесена майже насамкінець лекції. Бо здравомисляча людина розуміє, що політика держави визначає її економіку, не кажучи вже про інші сфери діяльності. А оскільки політику представляють політики — доля країни, хочемо ми того чи ні, опиняється «в руках» людей, котрі створюють відповідні умови для розвитку суспільства всередині країни та для самодостатності її у світі. Хороші вони чи погані — прерогатива кваліфікованих досліджень. Розглянувши деякі з них, можна скласти певну думку, яка теж, звичайно, не є остаточною. Тож спробуємо окреслити важливість питань, які не залишаються поза увагою політики.

Але спочатку кілька штрихів із історії політики.

Політика, як і кожна діяльність людини, не могла б існувати, аби постійно не розвивалась її соціально-політична думка. Приміром, головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «вчителів» церкви — Аврелія Августина та Фоми Аквінського, які, можна сказати, обґрунтували нерівність у суспільстві.

Значного поштовху набула соціально-політична думка епохи Відродження, яка на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку і спосіб життя. Одним із виразників такої прогресивної думки був великий мислитель, політичний діяч і письменник Нікколо Макіавеллі. Він, зокрема, радить монарху не спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот, бо вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому, бо з ненависті і страху люди стають мстивими, а не послужливими. А ось наближати до себе монарх може того, кого раніше вважав ворогом… Крім того, Макіавеллі радить час від часу кидати народу «кістку», а також турбуватися про регулярну заміну прибічників, мати авторитетних у народі радників, котрі однак не повинні бути спеціалістами в політиці. Мислитель не тільки добре розуміє силу народу, а й цінує його колективний розум. Тому радить інколи звертатися до нього по допомогу, оскільки люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, а також штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх…

Чим не довідник для української влади — минулих і нинішніх часів?

Отже, політична наука розвивалася, розгортався світовий політичний процес на регіональному і глобальному рівнях, основу яких складали звичайні людські відносини, які згодом почали формуватися у міждержавні. Нині вони представляють обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 держав, велика кількість народів, які говорять понад 2 500 тисячами мов.

Світ постійно змінювався, і був час, коли він поділявся на капіталістичний і той, що йому протистояв в обличчі СРСР. Нині зберігається соціально-класова неоднорідність світу. Нині світ переживає тенденцію до формування всесвітнього господарства. І в ньому вже починають діяти не класові, а надкласові і наднаціональні виробничі відносини. Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором із єдиною валютою, без кордонів і митниць, із наднаціональними установами. Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної моделі. Політичне пробудження народних мас, які розгортають активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, монопольних структур влади, панування корумпованої бюрократії та олігархії, на жаль, ще не говорить про поступ переможців. Але це говорить про зростаючу зрілість світового співтовариства.

Не стоїть осторонь цих процесів й Україна. Міжнародне становище нашої країни на даний момент є досить складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних відносин. З одного боку, це розпад таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. З іншого — інтеграція, яка домінує в Західній Європі, Північній Америці та певною мірою в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Відтак, Україна із самого початку свого існування опинилася у сфері впливу різноспрямованих міжнародних тенденцій. Адже виникнення української держави є одним із результатів дезінтеграційних процесів тоталітарної системи та одним із найважливіших геополітичних зрушень у повоєнній Європі.

За сучасних глобалізаційних процесів роль національної держави залишається важливою. Але з метою ефективного реагування на зміни у світі сучасні демократичні режими використовують такі інструменти впливу: у внутрішній політиці — корпоративізм і націоналізм, у зовнішній — міжнародне управління. Подивимось, які ж інструменти впливу має сьогодні Україна всередині і зовні.

Корпоративна політика створює для держави можливості об’єднати потужні соціальні групи та лобі в єдиний процес прийняття рішень, що координує дії державних і приватних авторів. Така система є ефективною, бо веде до національної злагоди, що на практиці довела післявоєнна ФРН. Але тільки за умови існування об’єднуючої ідеї.

Корпоративна політика в нашій країні, можна сказати, поки що не прижилася. Що буде далі — час покаже. Але вже сьогодні ясно одне — єдиної національної ідеї в Україні на даному етапі не сформовано. Коріння цієї проблеми давні, але вони проростають у день сьогоднішній.

Націоналізм деякі держави використовують для підтримання керованості відцентрованих тенденцій. Відомо, що поняття «націоналізм» по-різному оцінюється та тлумачиться в теорії, бо залежно від варіантів прояву може мати як позитивний, так і негативний характер. Дехто з політологів вважає за краще націоналізм замінити на патріотизм. Мовляв, там є любов до Батьківщини, почуття відповідальності за її долю, здатність служити її інтересам та сприяння успіхам як усередині країни, так і за її межами. Але хіба всі ці позитивні якості не несе націоналізм? Ще й додає до патріотизму такі не менш патріотичні якості, як уболівання за освітнє, культурно-мистецьке та духовне відродження нації, відтворення її історичної правди серед народів світу.

Успіх у міжнародному управлінні досягається тоді, коли є спільна мета, наприклад, у питаннях колективної безпеки. Тому для України особливо великого значення набуває розроблення та формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. Саме з цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та ОБСЄ, співробітництво з НАТО і ЄС.

У даній лекції нас цікавить тема націоналізму, тож зупинимось на такому питанні: чи може бути націоналізм джерелом політичних конфліктів?

Аналітики стверджують, що політичний конфлікт може відбуватися у двох макрополітичних вимірах. Перший тип конфлікту відбувається між соціальними і політичними групами, які у даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які цю владу контролюють. Другий — всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, котрі прагнуть більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів.

Політичні конфлікти першого й другого ґатунку народ України має можливість спостерігати. Вони розгортаються за одвічно виписаними сценаріями і навряд чи наша країна є оригінальною в цьому питанні.

У передвиборчій боротьбі протистояння ідеологічних позицій та здійснення впливу на громадську думку досягають свого апогею. У випадку України — конфлікт значно ускладнюється різнобічною інтерпретацією історичного минулого країни, що виявляється в загостреному протистоянні двох майже рівноцінних за кількістю груп суспільства.

Відомо, що конфлікти, які виникли внаслідок розподілу чи контролю над матеріальними і фінансовими ресурсами, легко вирішуються шляхом завчасної мобілізації сторін, зацікавлених у їхній нейтралізації. Ворон ворону, як-то кажуть, ока не виклює. А якщо й виклює, продовжує сучасна інтерпретація, то заплатить.

Значно більшу загрозу несуть конфлікти, в основі яких лежать зіткнення цінностей та ідеологічних норм. Сюди відносяться конфлікти на ґрунті міжконфесійної боротьби, етнічної ворожнечі. Окрім внутрішнього конфлікту, що дістався у спадок Україні від радянського режиму, ситуація гостро поглиблюється безпардонним втручанням сусідньої держави у справи церковні і суспільно-політичні. Відтак постійне протистояння загрожує не тільки дестабілізацією внутрішнього конфлікту, а й втратою суверенітету як такого. Можна по-різному, як ми вже знаємо, трактувати націоналізм, та ніхто не може заперечити, що націоналізм — благородна політична сила, якщо вона захищає (саме захищає!) інтереси корінної нації в державі, а не агресивно втручається в інформаційне чи конфесійне життя чужої держави.

«Народ, який не має національної самосвідомості, є гній, на якому проростають інші народи», — сказав свого часу один зі «стовпів російського самодержавства» Петро Столипін. А вчений Дмитро Менделєєв назвав націоналізм дуже природнім явищем, який не згасне ні за яких «інтернаціоналізмів». І вже зовсім актуально звучить вислів публіциста і громадського діяча ХІХ ст. Михайла Меньшикова: «Націоналізм… є народна щирість, на відміну від облуди партій…» Відзначте, це сказано не «запеклими українськими націоналістами», а відомими росіянами.

Експерти розглядають в Україні й такий тип конфлікту, як «український націоналізм — пострадянський інтернаціоналізм». У ньому етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних і світоглядних аргументів. Цей конфлікт обумовлений розбіжностями щодо інтерпретації минулого, концепції відносин із Росією, НАТО, західними країнами та державою світового впливу — США. Але конфлікт тут розгорається в основному в руслі пошуку оптимальних засобів модернізації посттоталітарного суспільства, хоча й супроводжується великою напругою в дискусіях.

Тема націоналізму в контексті політичного протистояння важлива ще й тому, що від неї відходять гілки багатьох проблем. Одна з них — національна ідентичність.

У грудні 2009 року на парламентських слуханнях ВР мав виступати громадський діяч Олександр Шокало. Цього не сталося — більшість нардепів хвилювали зовсім інші питання. Але його доповідь заслуговує того, щоб згадати її в нашій лекції. «Найтривожніше те, — констатує О. Шокало, — що з проекту Основного Закону — паспорта Української держави, як перед цим із паспорта громадянина України, вилучено правову підставу української національної ідентичності. Її замінено громадянською ідентичністю». Далі автор дає хід аналітичній думці.

Він, зокрема, зазначає, що нардепи-експериментатори завуальовано прибирають із Конституції України саме поняття корінного народу. І пояснює цей процес: з України виїхало близько 8 млн соціальних вигнанців, а на їх місце запущено майже таку саму кількість нелегалів з усього світу. А тим часом влада формує пожиточне суспільство — націю під уніфікованою назвою «український народ», тим самим вилучаючи з політичного життя етнокультурно-духовну спільноту, титульну, корінну українську націю. Це свідчить про те, що у прийнятті законів політичний чинник превалює над культурним. О. Шокало нагадує незрілим політикам слова відомих людей, зокрема застереження українського вченого-економіста й політичного діяча Михайла Туган-Барановського, про те, що «…політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тобто, яка політика (вірніше, ті, хто її репрезентує) — таким є рівень культури. А ось думка українського філософа права Памфіла Юркевича, який створив цілісну філософську систему національного державотворення. Зокрема, він обґрунтовує надзвичайно актуальне нині переконання, що «дух народу виявляється в його законах через моральність влади». Отже, якщо влада аморальна, то й «дух народу» не виявиться в законах.

Історія вже знає чимало прикладів, коли насильне «об’єднання» різних етнічних культур рано чи пізно призводило до протистояння етносів, а потім і до розпаду країни. Як не намагалися, — говорить О. Шокало, — у великодержавному ідеологічному тиглі СРСР виплавити нову, так звану інтернаціональну, політичну націю, з цього нічого не вийшло. Умовний «радянський народ» поділився на самодостатні природні народи.

Політичним нині є і питання захисту прав корінного етносу. До речі, сьогодні воно є актуальним для багатьох держав.

Етнічна структура сучасних країн досить складна. Якщо в давні часи переважали моноетнічні країни, тобто країни з більш-менш однорідним складом населення, то нині все виглядає інакше. Лише 10 % країн світу можна назвати моноетнічними, решта — складні поліетнічні утворення. Особливо це помітно на прикладі колишніх республік, що входили до складу СРСР. Скажімо, росіяни розсіяні по всіх колишніх республіках — де більше, де менше; так само в Росії нині і далі проживають майже всі національності колишнього Союзу, котрі отримали назву меншин. До речі, термін «меншина» з’явився в 1947 році, коли Економічна та Соціальна Ради уповноважили Комісію з прав людини ООН розробити рекомендацію щодо захисту прав національних меншин. Вона дає право меншинам користуватися закладеними в ньому правами, а також обов’язок поводитися на території корінного етносу належним чином. Загалом, за великим рахунком, термін «меншина» у визначенні кількості народу не можна вважати вдалим. Можливо його краще було б замінити на «етнічну групу».

Однак, про другу частину документа меншини чомусь вперто забувають. Коли українець чує про те, що в Україні обмежують права національних меншин і називають найбільш «постраждалу» — російську, то українець від такої нахабності може втратити дар мови, що було б на радість тим, кому її дуже важко вивчити. Водночас не менш дивним є інше: щось ніколи не доводилося чути про обмеження прав української меншини в Росії. Чому — спитаєте? Відповідь проста: там її не вважають навіть за меншину, а як таку субстанцію, що «злилась» із російським народом. Мабуть тому в Росії для українців немає ні шкіл, ні радіо, ні телебачення, ні театрів рідною мовою, не кажучи вже про місця в парламенті. Наша ВР, до речі, представлена ледь не третиною російської меншини.

Відома і природа «змішання народів» за радянського режиму. Ні, то була не пропагована в колишньому Союзі непорушна дружба народів чи чудотворний інтернаціоналізм. Корінні етноси покидали рідні місця не тільки в пошуках кращої долі, а й переселялися на російські простори нагло й насильно. Днями й ночами йшли ешелони із живим товаром — чеченцями, кримськими татарами, латишами, литовцями, естонцями, українцями, німцями. І неважливо, що стало причиною такої «міграції», важливо те, що з народами, які давали життя імперії, поводилися як зі скотом: їх, коли заманеться, можна було відірвати від рідної землі, домівки, родини і викинути, мов непотріб, десь у Сибіру, на Колимі чи Поволжі.

Не завжди добровільно переселялися й росіяни в інші республіки. Такою була інтернаціональна політика колишнього СРСР: великодержавна нація мала бути присутньою скрізь — для загального порядку, об’єдуючої сили і, звичайно, для експансії російської мови. Нині російські політологи все представляють в іншому ключі: росіяни, мовляв, їхали за запрошенням влади республік виключно для того, щоб показати корінному населенню, як треба працювати. Складається враження, що корінний етнос до цього не мав поняття про те, як це робити.

Але найсуттєвішим аргументом щодо питання про рівноправність проживання українців у Росії і росіян в Україні є наступне. Українці, наскільки мені відомо, працюють на благо тієї країни, де живуть. Навіть невеличкі національні товариства провадять свою діяльність так, що про них чути хіба що на місцевому рівні і лише тоді, коли вони демонструють свої культурно-мистецькі таланти. Натомість росіяни в Україні потребують не стільки озвучування своїх здібностей у різних сферах діяльності, скільки створення «гострих кутів», «каменів спотикання», власне, постійної боротьби за захоплення територій впливу. Окрім присутності росіян у всіх гілках влади, численні російські товариства провадять не стільки культурні, скільки політичні заходи. Активність російської меншини, яка повсякчас переходить у протистояння, а то й агресію, створює безпрецедентні конфліктні ситуації. Ну хіба це є нормальне проживання меншини на території корінної нації?

Не стоїть осторонь політичного впливу і така проблема, як міграція.

«Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили», — так звучить моральний імператив Пантелеймона Куліша, і він найточніше відображає надзвичайно складний процес, що відбувається у країнах Європи, світу і України, зокрема.
1   2   3   4   5   6

Схожі:

За останні десятиліття тема толерантності стала однією з найбільш...
Сучасне суспільство потребує виховання у молодого покоління толерантності, оскільки утвердження її принципів І норм є необхідною...

І міжнародна наукова конференція «Україна – Єгипет: проблеми вивчення...
Шеріф Реда Ахмед Шегата. А також Аміра Ельсейд Хафага, Консул Арабської республіки Єгипет в Україні. Оргкомітет очолив Президент...

Ббк 67. 9(4Укр)зооя73 Ф89
Затверджено Міністерством науки І освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154)

Становлення педагогічної майстерності та творчості молодого викладача...
...

Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у...
Ураховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції гідності, обставини, пов’язані з російською агресією, усе більшої...

Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у...
Ураховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції гідності, обставини, пов’язані з російською агресією, усе більшої...

Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у...
Ураховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції гідності, обставини, пов’язані з російською агресією, усе більшої...

Бібліографічний покажчик Київ 2007 ббк 20. 1 Е 40 Бібліографічний...
Бібліографічний покажчик «Екологічна освіта – основа ХХІ століття» інформує про книги, навчальні посібники, брошури та статті з періодичних...

Ярослава Мудрого На правах рукопису Вікторія Сергіївна Мілаш удк...
Розділ Розвиток наукової думки про договір у господарському обороті

В. В. Губарець К.: Університет «Україна», 2012. 364 с
Видавнича справа І текстологія. Проблеми редакторської роботи: Навч посіб. / В. В. Губарець — К.: Університет «Україна», 2012. —...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




fil.ocvita.com.ua
Головна сторінка