Пошук по сайту

Філософія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

ГОВОРИ — І Я ТЕБЕ ПОБАЧУ - Лекція П. М. Таланчука орієнтована на студентів, викладачів, а також усіх, кого цікавлять...

Лекція П. М. Таланчука орієнтована на студентів, викладачів, а також усіх, кого цікавлять проблеми виховання молодого покоління. Удк 323(477) ббк 66. 3(4Укр) isbn 97889666388833004 © Таланчук П. М., 2010 © Університет «Україна»





Сторінка2/6
1   2   3   4   5   6

ГОВОРИ — І Я ТЕБЕ ПОБАЧУ
Сьогодні мало хто замислюється над походженням таких слів, як меч, князь, витязь, блюдо, броня, бук, клеймо, якір, іменами — Ігор, Ольга, Гліб… А, між тим, вони прийшли до нас із часів до утворення Київської держави, оскільки тодішні східні слов’яни мали торговельні і воєнні контакти з германо-норманськими племенами, зокрема, з предками сучасних шведів і норвежців — варягами. Інші слова, такі як парус, лиман, кипарис, кедр, лавр, кит, запозичені зі старогрецької мови, а слова — орда, казна, табун, зеніт — із арабської та іранської групи мов, слова — враг, супостат, храм, єднати, страждати — старослов’янського походження, а слова — кавун, гарбуз — вважаються власне українськими. Українська мова теж є і продовжує бути донором інших мов, зокрема російської і білоруської. Значна кількість українських слів засвоєна польською, а їх лексичні елементи є в чеській, словацькій, молдавській, румунській та інших мовах.

Відомо, що більша частина педагогічної термінології багатьох старописемних європейських мов, зокрема української, є латинською за походженням. Особливо це видно на прикладі назв навчальних закладів. Однак, деякі терміни, приміром «декан», у буквальному перекладі означає «десятник», бо взятий із військової термінології. Не менш цікавим є й походження слова автор. Так колись називали у Стародавньому Римі воєначальників, оскільки тоді воєначальники були і філософами, і політичними діячами, і викладачами.

Ці приклади ще раз говорять про те, що немає народів, аотже і мов, які б жили ізольовано від інших народів. Так було завжди і так залишається нині. Тому запозичення слів із інших мов є природнім процесом. Важливо, щоб це запозичення не переросло в бездумне копіювання, що веде не тільки до засмічення мови, а до втрати нею самобутності.

Для українців рідна мова — мова предків, яка зв’язує нас із попередніми поколіннями. Мова закладена в нас генетично. Найважливішою функцією мови є спілкування. «Говори — я тебе побачу», — стверджували античні мудреці. Володіння мовою вважається вільним, коли людина не тільки говорить, а й мислить нею.

Ми часто говоримо про престиж мови, забуваючи, що він залежить від її носіїв. Кожний народ дбає про престиж своєї мови. Один із таких прикладів — Закон про польську мову. Він не тільки розглядає й охороняє польську мову як державну й культурну цінність, а і як економічну категорію. І це в Польщі, де все населення розмовляє польською мовою. Разючий контраст із Україною!

Розмірковуючи над цією темою, приходить на думку всім відома притча про Вавилонську вежу. Грецькі міфи розповідають, що первісні люди користувалися єдиною мовою. Це давало їм таке порозуміння між собою, що вони взялися збудувати вежу, яка б дістала до неба. Справа швидко рухалась, але це не сподобалось Всевишньому і він зробив так, що мови будівничих стали різними. Це внесло сум’яття у взаєморозуміння, а отже — і вчинки людей. Невміння домовитися зупинило роботу і згодом від Вавилонської вежі залишилася лише купа каміння… У цій притчі криється глибока думка, яка має пряме й переносне значення. Різномовність нині не є перешкодою для спілкування для світової спільноти, водночас — одномовність не є гарантією єдності народу в межах країни. Тому кожна держава (якщо вона держава!) прагне не тільки єдності, а й шанування мови корінного народу.

Ось що з цього приводу сказав народний депутат Іван Заєць. «…Так звані матеріалісти й інтернаціоналісти стверджують, що гряде світ глобалізації, що нині інститут національної держави відживає. Нібито на перший план виходитимуть наднаціональні інституції, домінуватимуть космополітичні ідеології. Ми маємо дати таким тезам чітку відповідь: ХХІ століття буде століттям етнічного націоналізму. Це буде століття надзвичайно жорстоких змагань у сфері національних ідентичностей. І тільки та нація матиме перспективу, буде конкурентоспроможною, яка поглиблюватиме свою національну ідентичність насамперед через захист рідної мови, розширення сфер її функціонування, через її розвиток. Ми йдемо в інформаційне суспільство, де інформаційний ресурс дуже дорого коштуватиме, де носіями інформації є мова. Нова тенденція така, що у демократичному світі люди прагнуть до державної одномовності».

«Українське суспільство, — зазначає громадський діяч О. Шокало, — здатне досягти соціально-політичного порозуміння і гармонізувати своє життя із природним середовищем України тільки через мову корінного народу. Бо функціонування мови, крім культурно-політичного аспекту, має ще й моральний аспект. Люди схильні втрачати відчуття реальності життя, захоплюючись ідейно і теоретично правильними словами. Тільки державницька ідеологія, дієва державна мова й воля здатні сконсолідувати українське суспільство, об’єднати всіх українських громадян на Батьківщині й за кордоном в інтересах України».

Карл V казав, що «іспанською мовою з Богом, французькою з друзями, німецькою з ворогами, італійською із жіночою статтю говорити належить». Звісно, це стереотип, бо кожна мова є настільки багатою, що нею можна говорити будь з ким. Водночас мова не може бути «великою», порівняно з іншою, вона може бути великою лише в тій країні чи тій локальній території, де нею спілкуються, думають, творять. Хіба може бути «великою» російська мова, коли поряд із Росією, до речі, як однією з республік колишнього СРСР, жили і розвивалися ще 14 таких самих рівноправних прекрасних мов? Нонсенс, але так було. Може тому так тяжко нині росіянам визнати, що їхня мова — гарна і велика тільки для них, а не для всіх народів і народностей як колишнього СРСР, так і світу в цілому Але якби ж то — тільки тяжко. Хвороба бути тільки «великим» породжує агресію.

Цілком зрозумілим є наше акцентування уваги на взаємодію української і російської мов. Ця проблема існує кілька століть і не втратила своєї актуальності навіть у незалежній державі, якою є сьогодні Україна. Ось кілька прикладів із цього приводу.

Комітет Держдуми Росії з міжнародних справ у 2005 році провів слухання про стан російського населення в колишніх республіках Радянського Союзу. Підсумком тих слухань — стаття в Інтернеті, де з копіткою точністю було «виведено на чисту воду» всю «підступну діяльність» тепер незалежних держав. Заголовок статті «Дискриминация русского населения в бывших республиках СССР» може з незначним виправленням стати заголовком щодо поневолення негрів у ЮАР.

А ось як розглядає ситуацію на одному із сайтів якийсь Рустем Вахітов із Уфи. «Даже в братской Украине дела обстоят плачевно. Несмотря на повсеместное владение русским языком и русской грамотой среди людей среднего и пожилого возраста, русский язык в «незалежной Украине» теряет свои позиции за счет молодежи. Украинские власти так брутально не ограничивают употребление русского языка, как их прибалтийские коллеги. Они поступают умнее, бросив все свои усилия на обработку молодого поколения… Молодые граждане Украины, конечно, практически поголовно знают русский язык, но он для них — язык бытового общения. Читать и писать по-русски они уже, как правило, не умеют… Сейчас те же мероприятия (українізація) разворачиваются на востоке Украины. Все обращения в госучреждения производятся исключительно на украинском языке. Русскоязычные радиостанции, ТВ, газеты ущемляются в правах и сокращаются».

Дещо «оригінально» доповнює їх вимисли Лариса Кафтан, кореспондент «Комсомольської правди»: «…И настоящим «страдательным» русский сделали в Латвии, Туркменистане и, обидно, пытаются сделать на Украине, где большинство населения говорит по-русски. (Как тут не вспомнить, «не съем, так понадкусываю»!) Вытеснение русского совсем не зависит от его популярности в народе и даже от числа русских в республике. Это зачастую типа реверанса, этакого эффектного «па» местным националистам или вообще «соло» главы страны, призванное продемонстрировать «модную» прозападность. Только от этих «соло» и «па» больно не только русским, живущим в стране, для которых свой язык (вспомним тургеневское) «один поддержка и опора», помогающий «не впасть в отчаяние при виде всего, что совершается дома».

А ще наводяться цифри «дискримінації» у школах Києва, Криму, а також скорочення числа російських театрів та перейменування вулиць…

Зацикленість на великодержавній позиції навіть у цій статистиці не дала «думівцям» та іншим авторам можливості подумати аналітично в тому сенсі, що в перше десятиліття після розпаду Союзу через неукомплектованість закривалися не тільки російські, а й українські школи; через відсутність належного державного фінансування — переставали існувати театри, книгарні, бібліотеки, клуби незалежно від мови функціонування. Але найбільшою брехнею у цих текстах є слова про «масштабний характер» українізації — особливо у сфері засобів масової інформації, забороні на роботу в держустановах і т.д. Це вже не статистика, а фобія. Бо наскільки відомо навіть тим, хто не володіє статистикою, що такого засилля (чи насилля) інформаційного простору російськомовним продуктом не спостерігається, мабуть, у жодній іншій колишній республіці, окрім Білорусі. І це не мирне співіснування, а постійний тиск і витиснення з боку російськомовного продукту україномовних, менш фінансово підкріплених інституцій, із цілком визначеною метою — завоювання інформаційного простору. Вже стала «притчею во язицах» кількість україномовного продукту в ЗМІ — газетах, журналах, телебаченні, радіо, а також у книговиданні, кіномистецтві…

Та найцікавіше інше. Подаючи свою думку, російські автори навіть не усвідомили комедійність ситуації. Замість того, щоб радіти розвитку культур і мов корінного етносу в тепер незалежних державах, вони продовжують, як і 50–100 років тому, повчати і цілеспрямовано нав’язувати свою точку зору, яка, звісно ж, повсякчас підкріплюється практикою. І сьогодні, через 5 років після російського «страданія» в Інтернеті, ситуація державної мови в Україні не покращилась і не стабілізувалась, а погіршилась.

Такого принизливого становища з функціонуванням державної мови не має жодна країна Європи, в яку Україна хоче увійти повноправним членом.

«Йдеться навіть не про вживання чи невживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але, щоб після здобуття незалежності у власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, — це безпрецедентно», — сказала відома українська поетеса Ліна Костенко. Підтвердив цю думку і письменник Євген Сверстюк в одному з виступів: «Ми мало вникаємо в життя мови. Але наше життя в мові — чи не найголовніше». А професор Василь Лизанчук із цього приводу зазначає: «В Україні українська мова для багатьох — фактор відчуження, а не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це «оголтелый буржуазный национализм»…

Звернемося до даних Центру соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського. Наводимо це дослідження у скороченому вигляді.

Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню — дещо краще. За даними соціологічних опитувань, «вільно або на достатньому рівні» українською володіє 86 %, а російською — 92 %. В цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах присутність української є вкрай низькою або тяжіє до нуля, як-то в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо. У переважній більшості сфер публічного життя рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8 % на 17,3 %), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5 % на 29,6 %), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6 % так чи інакше вживають українську мову, а 61 % російську. Якщо виходити з того, що в Україні все ж таки існує дискримінація за мовною ознакою, то статистика дає значно більше підстав твердити про дискримінацію україномовних громадян, ніж російськомовних.

Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну ситуацію необхідні для того, щоб компенсувати процес відродження та поширення української мови в різних сферах громадського життя.

Професор Лариса Масенко з цього приводу такої думки. «В умовах, коли русифікація значної частини населення послабила почуття національної ідентичності, вихід із кризового суспільного стану, спричиненого роздвоєнням національної свідомості, може бути лише один: не компроміс між двома культурами, що продовжує процес їх злиття, а точніше, поглинання української російською, а навпаки, чітке виокремлення української культури і протиставлення її російській. Таким шляхом розвивалися всі ті нації, яким вдалося відродитись після тривалого перебування під владою сильнішого сусіди. Ті ж країни, що намагалися шукати вихід із мовного конфлікту через збереження й підтримку двомовної ситуації, не змогли вирішити проблему і за сто років. Далі автор розмірковує, що Україна знаходиться на переломі своєї історії вже втретє, і на цей раз хочеться вірити, що назавжди. Вона взяла курс на розбудову своєї незалежності, але ситуація на сьогодні така, що Україна може втратити культурну спадщину, національну ідентичність, а відтак і державність. Громадянам України, якщо ми дійсно хочемо своєї держави, слід усвідомити себе єдиним народом, відокремивши себе в культурно-історичній самосвідомості від інших «братських» слов’янських народів і постаратися утвердитися у своїй самості. Усвідомлення своєї інакшості, унікальності — для українців сьогодні це означає прояв вищої політичної мудрості, що принесе успіх, а з ним і перемогу. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики — естонці, латиші й литовці, які привчили росіян до думки про первинність своїх національних інтересів, культури і мови. Якщо ж ми, українці, цього не зробимо і нам не вдасться відокремити український народ від російського народу, то існування держави України буде заперечуватися.

Товариство «Просвіта» так пояснює свою позицію проти надання російській мові статусу офіційного: «…Це буде означати закріплення навічно результатів 350-літнього етнокультурного панування росіян в Україні і легітимізацію підлеглого, нерівноправного по відношенню до Росії статусу нашої держави. Це також буде означати приведення свідомого українства до стану лінгвокультурної меншини… Безроздільне панування російської мови в Україні… створить і буде створювати сприятливі можливості експансії російської культури як політичної сили, за допомогою якої можна впливати на український електорат, активно втручатися у внутрішні справи України, панувати над свідомістю мільйонів наших громадян».

З усіх поданих висловлювань очевидним є те, що українська мова як мова корінного етносу потребує утвердження в усіх сферах діяльності. І це не стільки справа науковців чи письменників, скільки справа престижу держави, яка починається з її керівного складу — від найдрібнішого чиновника до президента. Існує незаперечна істина: українська мова є визначальним чинником ідентичності української нації, яка дала назву нашій державі. А наша держава — Україна — має увійти достойним партнером в Європейське і світове співтовариство, де кожна держава має своє обличчя.

НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА — ЦИТАДЕЛЬ ДЕРЖАВИ
У попередньому розділі ми говорили про замкненість господарської системи провідних західних держав, що є основним протиріччям глобальної системи економіки як такої. І зрозуміли, що така система є не винятком, а швидше закономірністю. Як приклад, своєрідна замкнена система працює і в освіті: вищі навчальні заклади з давніми сильними традиціями у навчальному процесі, наукових школах, дозвіллі мають більше шансів вирватися в лідери. Звісно, якщо традиції не заважають проникненню новітніх методик, технологій навчання. Водночас у країнах — колишніх республіках СРСР, які отримали незалежність, на освітню арену буквально вирвались із задухи заполітизованої ортодоксальності навчальні заклади нового покоління, що вже сьогодні можуть претендувати на майбутнє лідерство. Є певність, що серед них і наш вищий навчальний заклад — Міжнародний університет розвитку людини «Україна». Певність підтверджується багатовіковою практикою. Колись теперішні визнані у світі лідери освітнього процесу на зразок Гарварда чи Оксфорда теж починали з невідомості. І лише повсякденна праця, курс на дослідження і цілеспрямованість вивели їх на шлях визнання.

Та шлях, як відомо, не буває вистелений пелюстками. Отримання свободи в новому підході до освітянських проблем поставило перед освітою не менш, а може й більш складне завдання — відповідальність за те, що робиш. І ось тут виявилось, що далеко не все гаразд у такій стійкій до різних коливань сфері діяльності людини, як освіта.

Останніми роками випускники сільських шкіл, за дослідженнями різних інституцій, виявили майже вдвічі нижчі показники на тестуванні української мови, більше ніж у двічі — з історії, біології, у шість разів — із математики, у багато разів — із іноземної і зарубіжної літератури. Це означає, що практично українці не мають змоги здобути вищу освіту. Отже, українські діти не зможуть стати успішними бізнесменами, не виступатимуть організаторами національної економіки, не впливатимуть на національні ресурси, функціонування інформаційної системи, що серед них не буде науковців, нікому буде займатися проблемами української культурної й інтелектуальної самоорганізації. А це, у свою чергу, означає, що молоді українці, а отже і держава, буде позбавлена можливості впливати на життєво необхідні процеси в Європі і світі.

Викликає тривогу в освітній галузі не тільки скромна перспектива нашої молоді, що є нашою внутрішньою проблемою, а й постійна напруга, яку створює так звана правонаступниця колишнього СРСР — Росія, що є неприємною зовнішньою проблемою.

Варто з цього приводу ознайомитися з однією цікавою публікацією в Інтернеті.

У громадян із Московського державного університету виникло питання: чому колишні «братські» народи так ненавидять росіян?

Для відповіді вони вибрали оригінальний спосіб — проштудіювали 187 шкільних підручників із історії з 12 країн колишнього СРСР. Результат дослідження був таким: «крім Білорусі та Вірменії, у всіх інших країнах школярам подають націоналістичне трактування історії, виховуючи в їх очах образ Росії-ворога». Далі в публікації йдеться про те, що частіше за все автори подібних підручників викривляють історичні факти і віддають перевагу міфам… І далі автор інтернет-статті пише (подаємо в оригіналі):

«При этом исторический патриотизм набирает уродливых анекдотических форм. Украинским школьникам воссоединение двух стран преподносят как признание Москвой независимости Украины. При этом описывают вымышленную «Украинскую казацкую державу», которая была впоследствии подло уничтожена Россией, что является «тяжким преступлением царизма перед украинским народом».

Ось так — не більше й не менше, коментарі тут зайві. Як-то кажуть, приїхали…

Звернемось ще до однієї публікації на одному з російських сайтів, поданої в 2005 році.

«В Києві (переважно російськомовному) кількість російських шкіл із 1989 по 1999 рр. скоротилася із 155 до 10 і тільки в 2,5 тис. шкіл тривало навчання російською мовою. У Криму кількість російських шкіл скоротилася із 583 до 571».

А ось дані Центру соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського.

Щодо кількості учнів, то в 2005–2006 р. українською мовою в цілому по країні навчалося 78,2 % дітей, російькою — 20,7 %. Кожний п’ятий учень в Україні отримує освіту російською мовою. В Севастополі російською мовою навчаються 97,7 % дітей, у Криму — 92,5 %, на Донеччині — 70,5 %, Луганщині — 66 %, Запоріжжі — 40 %, Одещині — 32 %, Харківщині — 28,7 %, Дніпропетровщині — 22 %. Справді, освіта — єдина сфера публічного життя, де є підстави говорити про реальну, а не міфічну українізацію. Для значної частини дітей школа є єдиним місцем, де вони хоча б частково перебувають в українському мовному середовищі і мають можливість практикувати українську мову. При цьому слід брати до уваги, що школа залишається україномовною тільки під час уроків, решту ж часу діти та вчителі спілкуються тією мовою, яка є поширенішою в даній місцевості.

Наведені факти дають підстави стверджувати, що освітня політика української держави у Криму та на Сході є достатньо гнучкою і враховує потреби російськомовного населення.Отже, претензії Росії навіть в освіті є, м’яко кажучи, безпідставними, якщо не провокаційним. Одначе, всі ці приклади говорять про те, що Україна навчається, тобто реалізує освітянські запити, у досить складному геополітичному оточенні, яке намагається не тільки вплинути, а й переінакшити навіть таку хистку грань у національному спрямуванні освітнього процесу.

Не менш складною є ситуація щодо розвитку освітнього потенціалу вищими навчальними закладами. У світі, зокрема в США, нині активно експлуатується закон про віддалену роботу, тобто про таку, де можна працювати дистанційно.

«А у нас, — констатує академік Станіслав Какічев, — все почалося з поголовного позбавлення ліцензій, зменшення числа ВНЗ, у той час, коли потрібне гігантське збільшення їх кількості. Інакше, як ми станемо інформаційним суспільством, та ще й суспільством знань?!» На думку дослідників, ніщо не дає таких позитивних і швидких результатів, ніж перенавчання, підвищення кваліфікації. Академік С. Какічев, приміром, вважає, що для поновлення знань потрібно 2,5 роки і нинішні ВНЗ повинні на цю ситуацію звернути якнайпильнішу увагу з тим, щоб готувати конкурентоспроможних фахівців. Крім того, для досягнення мети конкурентоспроможної освіти потрібно всіляко розвивати її дистанційний напрям, котрий прискорює практичну віддачу від навчання. Скажімо, програмісти Індії виготовляють одну четверту всіх програмних продуктів світу за рахунок технікумів, а не ВНЗ. Це говорить про те, що ВНЗ має повсякчас розширювати свої можливості шляхом розгортання мережі локальних навчальних закладів зі скороченим терміном навчання, перенавчання та підвищення кваліфікації.

Самозрозуміло, що конкурентоспроможність людини, а отже і країни, існувала практично завжди, просто вона називалась іншими словами. Нині вона потребує не тільки підвищення кваліфікації, а вчасності цього процесу. Як-то кажуть, дорога ложка до обіду. До його прискорення спонукає процес всесвітнього господарства, який став наслідком новітнього етапу НТР — «комп’ютерної революції». Підвищення рівня освіти та кваліфікації впливає на співвідношення розумової і фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи. Практично розмитими стають «класові» ознаки трудящих із середньою спеціальною освітою та технічною інтелігенцією. Ускладнення соціальних зв’язків зумовлене появою нових форм власності — групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного підприємництва, домашньою і надомною працею, життєвим циклом найманої праці.

Як це не дивно звучить для прихильників космополітизму, але із середини 80-х спостерігається тенденція до зростання національної самосвідомості. Країна, як і людина, не бажає губитися в морі однаковості чи зрівнялівки. Набуває цінності етнічна індивідуальність, національна спільність. Водночас у передових країнах Заходу перемагає тенденція до об’єднання, але не на основі інтернаціональної політизованості, а на ґрунті рівноправних зв’язків, де спокійно і впевнено почуває себе національна ідентичність. Такий потяг до об’єднання не впав, як манна небесна. У нього був непростий шлях, не позбавлений проблем. Однак Західна Європа сьогодні досягла такого рівня суспільної свідомості, коли національні та інтернаціональні інтереси гармонійно поєднуються.

Але те, що виглядає привабливо й багатообіцяюче у компромісі національного та інтернаціонального, ще й сьогодні має низку непростих проблем. Насамперед, зазнає руйнівних цивілізаторських впливів система традиційної етнічної педагогіки й освіти — джерельна основа самоідентифікації народу. Руйнівна дія Болонського процесу на українську освіту стала очевидною через створення його «національної інтерпретації». Насправді, Болонський процес не ставив жодних вимог щодо уніфікації освітніх систем у Європі, як і не ставилося завдання перегляду напрямів підготовки, зміни існуючої системи кваліфікацій стандартів підготовки, змісту навчальних програм тощо. Треба було розробити національну рамку кваліфікації і узгодити її із загальноєвропейською. І дякувати Богові, що через консервативність освіти ми не встигли просунутися дуже далеко на цьому згубному шляху.
1   2   3   4   5   6

Схожі:

За останні десятиліття тема толерантності стала однією з найбільш...
Сучасне суспільство потребує виховання у молодого покоління толерантності, оскільки утвердження її принципів І норм є необхідною...

І міжнародна наукова конференція «Україна – Єгипет: проблеми вивчення...
Шеріф Реда Ахмед Шегата. А також Аміра Ельсейд Хафага, Консул Арабської республіки Єгипет в Україні. Оргкомітет очолив Президент...

Ббк 67. 9(4Укр)зооя73 Ф89
Затверджено Міністерством науки І освіти України (лист від 3 червня 2002 р за №14/18. 2-1154)

Становлення педагогічної майстерності та творчості молодого викладача...
...

Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у...
Ураховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції гідності, обставини, пов’язані з російською агресією, усе більшої...

Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у...
Ураховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції гідності, обставини, пов’язані з російською агресією, усе більшої...

Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у...
Ураховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції гідності, обставини, пов’язані з російською агресією, усе більшої...

Бібліографічний покажчик Київ 2007 ббк 20. 1 Е 40 Бібліографічний...
Бібліографічний покажчик «Екологічна освіта – основа ХХІ століття» інформує про книги, навчальні посібники, брошури та статті з періодичних...

Ярослава Мудрого На правах рукопису Вікторія Сергіївна Мілаш удк...
Розділ Розвиток наукової думки про договір у господарському обороті

В. В. Губарець К.: Університет «Україна», 2012. 364 с
Видавнича справа І текстологія. Проблеми редакторської роботи: Навч посіб. / В. В. Губарець — К.: Університет «Україна», 2012. —...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




fil.ocvita.com.ua
Головна сторінка