Пошук по сайту

Філософія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

3. Визначитися з маршрутом - Лекція з нагоди вручення звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська...

Лекція з нагоди вручення звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія»





Сторінка3/3
1   2   3

3. Визначитися з маршрутом
У мемуарах Данило Шумук згадав один такий епізод зі свого бурхливого життя. У тридцятих він відсидів кілька років у польській в’язниці за комуністичні симпатії, а 1942-го втік з німецького табору для військовополонених під Харковом і вирішив пробиратися з Харківщини в рідне село на Волинь, а там вступити в націоналістичне підпілля. Дорогою Шумук зустрів єврейську дівчину Фаню з Варшави, вона поверталася на захід, теж на Волинь, у пошуках своєї родини.

Шумук не надто подобав євреїв, але протягом кількох тижнів двом таким різним попутникам довелося разом іти, разом їсти, разом ховатися і разом голодувати. Шанси вижити були невисокі. Варшавську родину цієї єврейки, очевидно, депортували, вбили або загнали в гетто. Навряд чи й дівчину чекала якась інша доля. Шумук провів у радянських таборах близько сорока років: спершу за участь в українському націоналістичному опорі, потім за дисидентську і правозахисну діяльність.

Спогади Шумука висвітлюють цей короткий, але важливий досвід. Кілька тижнів людина з українського націоналістичного руху і єврейська дівчина ділили між собою одну дорогу, скромний харч і ненадійний прихисток. У них не було документів, їх могли спіймати і розстріляти на місці, вони насторожено ставилися один до одного, а майбутнє виглядало дуже похмуро. Вони ніколи не зустрічалися раніше і навряд чи зустрілися б іще колись, але якийсь час Данилові Шумуку і його єврейській товаришці довелося разом пробиратися околицями й лісами через усю Україну, оминаючи міста, армійські колони і магістралі. Шумук назвав Фаню «подругою неволі»26.

Українців і євреїв об’єднує дванадцять століть спільної історії. Хай там як вони ставилися один до одного, хай там як їх називали — євреї, жиди, русини чи українці, хай яким доконаним було їхнє минуле і недоконаним майбутнє, наш обов’язок — дослідити їхній спільний історичний маршрут.

Подібна розвідка покаже, як і коли єврейська історія перетнулася з українською, як один народ став екзистенційним контекстом для іншого. Такий підхід допоможе з’ясувати історію однієї з найбільших ранньомодерних і модерних єврейських спільнот у специфічному східноєвропейському контексті та закріпить Україну на карті Європи. Візьмімо, наприклад, єврея, який навчав слов’янської азбуки англійського книжника ХІІ століття. Це, мабуть, одне з перших в історії свідчень про західного книжника, який вивчав слов’янську мову, і йому допомагав єврей з Чернігова на ім’я Ісак. Інший єврей, Юрій (Ар’є) Вудка, якого випустили з в’язниці на волю, вивіз із пермської колонії і передав для публікації на Заході вірші Василя Стуса. Завдяки цьому ризикованому акту культурного посередництва творчість Стуса дійшла до української діаспори набагато швидше, майже за десять років до української незалежності. Ці та інші приклади доводять, що євреї через Україну долучалися до слов’янської культури, а українці через євреїв — до Європи.

Тому українським дослідникам варто знайомитися з історією і культурою східноєвропейського єврейства, а єврейським науковцям — з Україною. Українсько-єврейські студії прокладають шлях до радикальної переоцінки старих стереотипів і відкривають нагоду осмислити багатокультурний і багатоетнічний характер України. Дослідження про євреїв в Україні та українсько-єврейських зв’язків мають важливу мету: вони сприяють творенню нової, складнішої, динамічної й інтерактивної моделі України, яка не обмежується вузькими етнічними рамками.

Якщо подивитися на дедалі більшу кількість нових монографій, дисертацій і дипломних робіт, то видно, що молоді дослідники вивчають українсько-єврейські зв’язки не лише як складну проблему саму по собі, — це свого роду методологічний інструмент, який надається для порівняльних досліджень націоналізмів, імперій і бездержавних націй, геноцидів і насильства, економічного й культурного прикордоння, мультиетнічних та гендерних студій тощо. Це порівняно молода, жива, динамічна й захоплива царина, вона вимагає базових знань з польської, російської, єврейської і української релігійної, економічної, політичної й культурної історії, а ще знань про художні, наукові, релігійні й літературні пошуки українців і євреїв.

Поява нових монографій про історію євреїв в Україні та українсько-єврейські стосунки не означає, що всі питання розв’язано, тему закрито, а дослідникам треба шукати іншу проблематику, — якраз навпаки. Наявний доробок слід сприймати як точку відліку, наш шлях залежатиме вже від нового покоління молодих дослідників, вільних від застарілих стереотипів та ідеологічних кліше. З чого має складатися дорожня карта? Дозволю собі накреслити бажані напрямки досліджень, які можуть вирости в добру дисертацію чи книжку або й у цілу серію дисертацій і книжок.

У галузі історії лишається чимало питань, роботи дослідникам вистачить ще на багато років. Євреї оселилися у приватних містечках галицької шляхти в ХІV–ХV століттях, а в центральній Україні — у ХV–ХVІ століттях. У знакових працях Адама Теллера, Ґершона Гундерта і Моше Росмана досліджено соціально-економічну історію цих містечок у ХVІІІ столітті27. Яків Ґольдберґ опублікував об’ємну збірку ранньомодерних латино- і польськомовних привілеїв, що дозволяли першим єврейським поселенцям осідати на території, яка стане ядром магнатської економіки28. Нові дослідження про коронні міста в центральній Польщі вказують на роль De non tolerandi Judeaos (заборона євреям жити в межах міських мурів) у тому, що євреїв витіснили з великих польських міст і тим самим запустили процес міграції єврейського населення на схід.

Ми добре уявляємо, що змусило євреїв їхати з центральних у східні регіони тодішньої Речі Посполитої, але дуже мало знаємо про конкретну роль євреїв у становленні магнатських економій і створенні міської інфраструктури таких містечок, як Бердичів, Полонне, Немирів, Жовква, Тульчин, Умань, Дубно. Існують суттєві соціально-економічні, культурні й релігійні лакуни між латинськими привілеями ХV століття, які дозволяли євреям оселятися в майбутніх штетлах, і єврейськими хроніками ХVІІ століття, які фіксували знищення цих поселень під час козацьких повстань. Слід подолати чорну діру між цими документами і спробувати відповісти на питання, коли і як євреї оселялися на українських землях в ранньомодерний час. Звісно, джерела заговорять, якщо дослідник знатиме польську й латину.

Релігійна історія теж потребує дальших досліджень. У другій половині ХVІІІ століття група юдейських містиків на Поділлі й Волині, які називала себе хасидами, відмовилася від аскетичного світогляду кабалістичної еліти і почала молитися у формі благочестивого екстазу (тут є паралель з іншими тогочасними релігійними рухами, як-от методисти в Західній Європі). На кінець ХVІІІ століття окремі євреї-хасиди стали духовними лідерами, здобули масову популярність, сформували помпезні двори, заклали династії і створили рух, який ми сьогодні називаємо хасидизмом. Про це написано десятки праць, серед них дослідження Моше Росмана про легендарного засновника руху Баал Шем Това (Бешта), двотомна збірка джерел про хасидів і їхніх міснаґідських суперників (від мітнаґдім або міcнаґдім — опоненти) Мордехая Віленського, розвідка Артура Ґріна про рабі Нахмана з Брацлава, книжка Давида Асафа про рабі Ісраеля з Ружина та багато інших29.

Були цікаві, але не дуже переконливі і методологічно не бездоганні спроби включити історію хасидизму в широкий контекст східноєвропейської історії, простежити паралелі між хасидськими сектами і східнохристиянськими схизматиками, теж релігійними ентузіастами, між хасидськими вчителями і православними авторитетами, між цадиками і старцями30. Однак до сьогодні немає переконливої відповіді на головне питання: чому хасидизм виник в Україні і як український контекст вплинув на розвиток і специфіку цього юдейського релігійного руху? Чому саме в середовищі українських євреїв виникли хасидські вчителі, чому місцеві євреї пішли за ними і перетворили локальну ініціативу на повноцінний соціально-культурний рух зі своїми хасидськими дворами, філантропією, прощами, новим типом лідерства, новими літургійними і дослідницькими текстами, містичним світоглядом? Україна не просто була епіцентром цього потужного руху — вона вплинула на питомо українську форму хасидизму, відмінну від польських і литовських варіантів. Нові дослідження і мають пояснити, чим сáме вона відрізнялася і чому.

Ще одна плідна сфера досліджень — інтелектуальна історія, хай там які застереження висловлюватимуть соціальні історики зі мною разом. Вивчаючи український дисидентський рух 1960–1970-х років, можна зробити добру розвідку з історії національно-демократичної думки і суспільного опору. Вже є кілька досліджень на цю тему, але в них зовсім не йдеться про один із найцікавіших аспектів українського антирадянського опору — про контакти й інтенсивний обмін думками між українськими і єврейськими учасниками цього руху. Візьмімо для прикладу євреїв і українців, політв’язнів брежнєвських таборів, та вплив українських дисидентів від В’ячеслава Чорновола і Мирослава Мариновича до Євгена Сверстюка і Василя Стуса на глибоко русифікованих євреїв, як-от Михайло Хейфец, Семен Глузман, Яків Сусленський, Ар’є Вудка. Наші попередники вже спробували проаналізувати нові ідеологічні зв’язки, створені колегами по ув’язненню, і простежити їхні життєві маршрути, еволюцію національно-демократичних переконань і практику взаємодопомоги.

Наприклад, Михайло Хейфец, сам літературний критик, у колонії пересвідчився в поетичному генії Василя Стуса і вивчив українську мову, щоб краще розуміти його поезію31. Або Євген Сверстюк, чий новаторський нарис про українсько-ізраїльську солідарність перетворив кількох асимільованих євреїв на твердих сіоністів. За останні двадцять років учасники цього безпрецедентного «тюремного діалогу» опублікували спогади (загалом близько сорока), а українські спецслужби відкрили (і встигли закрити) для дослідників архіви того періоду. Монографія про участь євреїв і українців у правозахисному русі часів Брежнєва–Щербицького була би цінним внеском у ділянку українсько-єврейської історії, досліджень мирного опору в новітній історії Європи та інтелектуального діалогу між єврейським і українським діаспорними націоналізмами в умовах насильницької русифікації, російського шовінізму й імперських утисків національних меншин.

Вплив національно свідомих українців на асимільованих євреїв — лише частина цієї історії. Дехто з українських національно-демократичних мислителів знаходив натхнення для національного відродження у єврейських джерелах, передусім у творах Зеєва Жаботинського. У невеличкій збірці публіцистики Жаботинського за 1900–1910-ті роки був текст про напівзаборонений ювілей Тараса Шевченка, про інтеграцію євреїв в імперську мову й культуру, що так не подобалося Жаботинському, та про важливість українського культурного й національного відродження32. Російський письменник, перекладач і журналіст найвищого калібру, Жаботинський відмовився від заслуженого місця в російському літературному пантеоні, пожертвував своїм непересічним письменницьким талантом і вирішив зі зброєю в руках боротися за звільнення Палестини від турків. Позиція Жаботинського в питанні України, української незалежності, української мови й культури здобула йому симпатії таких людей, як Іван Дзюба, чия класична робота «Інтернаціоналізм чи русифікація?» засвідчує глибокий інтерес і обізнаність Дзюби з ідеями і творами Жаботинського33.

Захоплення Жаботинського, майбутнього лідера ревізіоністів-сіоністів, українською тематикою і національним відродженням — тема статей Ольги Андрієвскі, Коліна Шнайдера, Наталії Панасенко та книжки Ізраїля Клейнера (він також 1991 року опублікував першу збірку статей Жаботинського українською мовою)34. Клейнер був піонером у цій сфері, проте його дослідженню бракувало методологічної строгості і порівняльних аспектів — і його книжка, і його статті зачіпали засадничі аспекти цієї тематики лише поверхово. Симон Петлюра вважав Жаботинського своїм політичним спільником, Іван Дзюба шукав у його працях методологічного й інтелектуального натхнення, а Лариса Скорик убачала в ньому мислителя, чиї ідеї доречні в пострадянській Україні. Отож можна сміливо говорити, що студія про Жаботинського в контексті українського національного відродження було б дуже актуальною.

Дослідження українського націоналізму виводить нас на болісні питання. Десятиліттями радянська пропаганда і сервільні «науковці» втокмачували публіці, що бандерівці і мельниківці охоче брали участь у масовому винищенні євреїв при нацистах. Володимир В’ятрович у монографії, написаній на основі програмних документів ОУН-УПА, рішуче заперечив участь цього політичного угруповання у жорстоких антиєврейських акціях35. Його амбітний, але однобокий підхід розкритикували кілька авторитетних дослідників історії України ХХ століття, проте це не означає, що В’ятрович скрізь неправий. Тарас Курило довів, що антисемітизм таки входив у пропагандистський арсенал УПА36, а Олександр Мотиль показав, що євреї і єврейське питання (з усіма його негативними конотаціями) не займали першорядного місця в ідеології ОУН-УПА, на відміну від антиросійських і антипольських елементів37. Тимоті Снайдер переконливо продемонстрував, як довоєнні етнічні й соціальні чистки навчили майбутніх ворогів, що геноцид — прекрасний інструмент, цілком дієвий, а тому й прийнятний на практиці38. Усе це дуже гострі й суперечливі питання.

Будь-який дослідник, обізнаний з історичними методологіями, знає, що мова ідеологічної ненависті не конче й не одразу переходить у площину дій. Берлін був цитаделлю нацистської ідеології, але саме в Берліні у 1940–1945 роках ховалися (як кажуть соціологи, im Versteck) 10 000 євреїв, а 4 000 з них дожили до кінця війни39. Ці євреї вижили завдяки німцям, які на публіці охоче підтримували антисемітизм нацистів. Усупереч будь-яким резонам, окремі люди підтримували ідеологію публічно і діяли проти неї приватно. До українського націоналістичного руху часів Другої світової війни слід підходити, озброївшись історичним скептицизмом, облишивши готові засновки. Вже опубліковано важливі дослідження про настрої і заяви керівництва УПА. Варто спуститися на низовий рівень і дослідити німецькі, російські й українські джерела в порівняльній перспективі. Це треба зробити не для того, щоб «відмити» УПА від обвинувачень в антисемітизмі, і не для того, щоб покласти на неї одноосібну вину за масові вбивства. Слід ретельно реконструювати здебільшого жахливий контекст війни й етнічних чисток, провести чітку лінію між тим, що було написано, і тим, що було зроблено, з’ясувати, чому події розгорталися саме так, а не інакше. Допоки цього не зроблено, якось не випадає говорити про суто позитивну картину УПА у її ставленні до євреїв або суто ідеологічні закиди українському націоналістичному руху.

Звісно, без відповіді залишаються десятки питань, кожне з яких заслуговує на окрему книжку. Якщо погроми кінця ХІХ століття спершу вдарили по південно-східних українських губерніях — Катеринославщині й Херсонщині, чому тамтешні євреї останніми влилися у двомільйонну хвилю єврейської міграції з Російської імперії? Традиційна історіографія розповідає про напружені стосунки між євреями й українцями в Галичині, чому ж тоді галицькі сіоністи приєдналися до лав українських (русинських) соціал-демократів і виступили проти вельможних аристократів-полонізаторів та створили в австрійському парламенті перші українські і єврейські парламентські фракції? Якщо Петлюра був таким жидоненависником, ініціатором погромів, як його малює традиційна російська і єврейська історіографія, чому він боронив євреїв до 1917-го і після 1921 року, чому намагався навести культурні мости між євреями й українцями після 1921-го? Як одноосібні єврейські ремісники пережили НЕП і що означало стати кустарем на обочині радянської економіки, безправним, але неодмінним учасником щоденного міського життя? Подивіться на звіти голів колгоспів і райкомів від Рівного до Харкова (багато хто з них, поза сумнівом, євреї): чому вони серед перших повідомляли начальству про катастрофічну ситуацію на селі 1932 року? Що спіткало цих людей у 1937–1938 роках?

Багато праці залишається для дослідників, які відчувають, що ми ще не досягли того рівня софістикованості, коли можемо робити широкі узагальнення і створювати нові глобальні наративи. Ті, хто вважає, що треба вести більше чорнової роботи і залучати більше різноманітних документів, мають чудову нагоду попрацювати в місцевих бібліотеках і архівах. Наприклад, фонд Максиміліана Ґольдштейна у Львівському музеї етнографії описано лише частково, та й то переважно матеріальні об’єкти, а за документи досі ніхто не брався. Мало того, після спроби покійної Фаїни Петрякової ніхто навіть не намагався інтегрувати артефакти, зібрані Ґольдштейном, у соціально-економічну, політичну й релігійну історію галицьких євреїв40. У вінницьких, тернопільських і житомирських архівах, не кажучи вже про багаті фонди Центрального державного історичного архіву України, є безліч єврейських матеріалів, які ще не запроваджено в науковий обіг. Наприклад, у Державному архіві Київської області лежать десятки мікрофільмів з матеріалами про масову єврейську еміграцію з України після першої російської революції: статистика, демографія, звернення по паспорти, інформація про сімейні зв’язки серед мігрантів, про трансєвропейські і трансокеанські маршрути тощо. Нові студії у цій сфері та ретельне вивчення цих документів можуть суттєво змінити наші уявлення про передумови, мотиви й перебіг єврейської еміграції початку минулого століття і вони дуже відрізнятимуться від картини, яку пропонують головні фахівці з єврейської міграції від Якова Лещинського і Симона Кузнеца до Шауля Штампфера і Ґура Алроя41.

Залучаючи нові джерела, які є в Україні, науковець може вдосконалити свій рівень івриту. Сотні івритських рукописів у Національній бібліотеці України ім. Вернадського задовольнять будь-якого найамбітнішого молодого дослідника. Згадаю для прикладу дев’ять івритських пінкасім — реєстрових книг єврейських добровільних товариств і синагог у Києві кінця ХІХ — початку ХХ століття: вони містять важливі дані про розселення євреїв, доброчинність, фінансову еліту і релігійне життя єврейських міст і передмість. Я опублікував переклад тільки однієї кам’янець-подільської реєстрової книги кінця ХVІІІ століття, але хтось мусить підготувати, наприклад, двомовне українсько-івритське видання цих київських документів, не кажучи вже про решту 90 з інших міст і штетлів по всій Україні, Білорусії й Литві42. Узявшись за бібліотеку імені Вернадського, ви знайдете багато ще цікавіших івритських документів: неописані й розпорошені колекції Фірковича й Антоніна ІІ; нотатки учнів Еліягу бен Залмана, віленського гаона, на берегах його рукописів; велику збірку листування Якова Рейфмана, одного з головних діячів єврейського просвітництва в Польщі у ХІХ столітті. Коментоване видання будь-якого з цих рукописів — це половина докторської дисертації або солідна магістерська робота.

Більшість серйозних науковців сьогодні уникають писати біографії і мають на те поважні причини. Передові історичні методології дозволяють глибоко зануритися в контекст і відкривають широкі порівняльні перспективи, чого не дає жанр біографії. Однак нам потрібні добрі читабельні біографії видатних єврейських діячів, які жили і працювали в Україні. Скажімо, Натана Гановера, ранньомодерного єврейського письменника, хроніста, рабина й кабаліста, знаменитого хасидського вчителя Леві Іцхака з Бердичева, першого хасидського лідера, який став головним рабином містечка і головою рабинського суду у Східній Європі, чи навіть основоположника сучасної їдишимовної літератури Шолом-Алейхема — досі немає пристойної біографії навіть цього письменника! Такі книжки мають стати абсолютним науковим пріоритетом.

У сфері біографічних студій я заохочував би молодих науковців подумати передусім про людей, які долучилися до антиімперського і національно-демократичного напрямку в українській політиці, культурі, громадському житті. Я запропонував би розглянути Соломона Ґолдельмана, талановитого економіста, чільного діяча Фолькспартай — однієї з єврейських демократичних партій 1910-х років. Голдельман став провідним економістом у міністерстві праці Української Народної Республіки, служив заступником міністра в Генеральному секретаріаті, послідовно підтримував українську автономію, вивчив українську мову, написав десятки статей про євреїв в Україні та українсько-єврейські стосунки в УНР, які виходили в кам’янець-подільській пресі. Разом з українським урядом Ґолдельман виїхав на еміграцію, а згодом став одним із чільних професорів Української господарчої академії в Подєбрадах. Можливо, вперше в історії він викладав економіку українською, видавав курси лекцій українською — завдяки йому модерна економічна наука заговорила українською мовою. Ґолдельман виїхав до Палестини одразу після аншлюсу й до самої смерті листувався з українськими діаспорними діячами. Не шкодуючи зусиль, він переконував новий незалежний ізраїльський уряд переглянути політику щодо України й українців та старі геополітичні схеми. Він дуже цікава фігура і заслуговує на добру біографічну розвідку в чотирьох різних контекстах: єврейське політичне життя після 1905 року, короткий період української незалежності, становлення українських діаспорних інститутів у Європі та поступове формування українсько-єврейського діалогу в Ізраїлі43.

Ми не повинні застановлятися на суто історичних і літературних питаннях, хай навіть широко сформульованих. Слід, безперечно, звертатися і до інших сфер, як-от музика, театр, мистецтво. На жаль, тут вийшло зовсім небагато серйозних досліджень. Міла Шолохова підготувала колосальний опис музичної колекції фондів Семена Анського і Мойсея Береговського44; окремі частини п’ятитомника Береговського про єврейську народну музику виходили російською, англійською й українською, але ні його біографія, ні праці з музичного фольклору ще не ввійшли в обіг українського етномузикознавства ХХ століття.

Ще один приклад — Ігор Шамо. Автор неофіційного гімну Києва народився у єврейській сім’ї в добу коренізації, змалечку чув їдишомовні пісні і традиційні єврейські мелодії. Після тридцятих років можливостей використати єврейський мелос у піснях та інструментальній музиці майже не було, але Шамо майстерно вплітав їх у свої твори, як-от «Карпатські симфонічні картини», стилізуючи під гуцульські або румунські теми. Взаємовпливи у його музиці ніхто не досліджував, так само ніхто не займався впливом клезмера на радянську українську музику. Це особливо прикро, якщо згадати, що дехто з видатних диригентів і музикантів української сцени починав у двадцятих роках у різних їдишомовних театрах, пишучи псевдонародну і клезмерську музику для популярних єврейських музичних вистав. Невже вони залишили свій культурний багаж, перейшовши з єврейської на українську сцену? Навряд, але на це питання слід відповідати професійно і проводити порівняльні дослідження музичних стилів, жанрів і тем.

Ми перейшли від історії до мистецтва, і тут теж є безліч можливостей для новаторських досліджень. Досить згадати один лише приклад. Київський Інститут юдаїки, якщо я не помиляюся, зібрав багато документів, про життя і діяльність Зиновія Толкачова, художника, який народився у Білорусії, але більшість життя провів в Україні. Доля Толкачова — трагедія людини, яка виросла в бідній сім’ї єврея-слюсаря, піддалася спокусі лівого соціал-утопізму, залишалася вірною єврейським темам і мотивам, першою серед радянських художників змалювала Майданек і Освенцим, а після Другої світової війни стала жертвою боротьби з космополітизмом, яку розгорнули ті, хто декларував пролетарський інтернаціоналізм. Доля Толкачова ілюструє не тільки ставлення до єврейського митця в Радянській Україні, а й історію України і українців. У 1920–1960 роках Толкачов перебував у самому епіцентрі українського культурного життя, він знав Михайла Бойчука й Анатоля Петрицького, приятелював з Савою Голованівським і Леонідом Первомайським. Можливо, це одинокий український єврейський художник, якому вдалося опублікувати роботи на єврейську тематику: ілюстрації до Шолом-Алейхема, відому серію «Квіти Освенцима» та низку гравюр «Штетл», у яких він увічнив зниклий пласт єврейського життя в Україні. Ізраїльський музей Яд-Вашем перевидав альбом Толкачова про Голокост, його гравюри виходили в англійських і французьких виданнях, але його життя і спадщина ще не стали предметом окремого монографічного дослідження45.

Ще менше дослідницької уваги здобули літературні, філологічні й соціолінгвістичні аспекти українсько-єврейської взаємодії. Нагадаю, що з чотирьох їдишомовних літераторів, які вважаються основоположниками сучасної їдишомовної прози — Ізраїль Аксенфельд, Менделе Мойхер-Сфорім, Іцхок-Лейбуш Перец і Шолом-Алейхем, двоє народилися і виросли в Україні, а троє прожили тут більшу частину життя. Ці троє зображували, переважно в сатиричній і реалістичній манері, життя євреїв в Україні та контакти євреїв з українськими селянами і російською владою. Бердичів, наприклад, фігурує у творах Аксенфельда під назвою Лойхойополі, в оповіданнях Шолом-Алейхема під назвою Касрілевка, а в текстах Менделе Мойхер-Сфоріма як Глупськ46.

Ще важливіший момент: описуючи щоденне життя штетлу, всі троє письменників вживали українську мову, українські етнографічні поняття й українські ідіоми. Мало того, Мойхер-Сфорім і Шолом-Алейхем вставляли у свої тексти цілі діалоги українською мовою, звісно, в їдишській транскрипції. Ніхто досі не завважив, що чільні їдишомовні літератори: Довид Бергельсон, який народився під Уманню, Перец Маркіш, уродженець Полонного, і Дер Ністер, родом із Бердичева, — цілком вільно почувалися в українській мові, найімовірніше читали українську прозу й поезію, а іноді, наскільки ми можемо простежити їхню ранню творчість, навіть починали писати українською, перш ніж перейти на їдиш. Читали ці їдишомовні письменники Панаса Мирного і Марка Вовчка? Поза сумнівом, вони знали Тараса Шевченка, але чи читали його? Бачили вони вистави за Нечуєм-Левицьким чи Володимиром Винниченком?

Якщо розуміти Україну як контекст, слід пам’ятати, що цей контекст ніколи не був якоюсь нейтральною константою. Це радше впливова змінна, яка видозмінювала будь-який елемент, що з нею контактував. Українська література могла стати дуже продуктивним контекстом для дослідження літератури їдишомовної, але немає жодної розвідки про вплив української літератури й культури, української літературної тематики і жанрів на їдишомовну літературу, яка виникала, публікувалася і споживалася в Україні. Звісно, такі дослідження вимагають доброго знання їдишомовної літератури в оригіналі плюс українських літературних джерел. Очевидно, це масштабне завдання — справа непересічна, але в тривалій перспективі воно може вивести не на одне піонерське дослідження з літературної компаративістики, соціолінгвістики і міжкультурних впливів.

Дослідження єврейської тематики, мотивів, образів і голосів в українській літературі — ще одне грандіозне завдання. Мирослав Шкандрій видав новаторську монографію на цю тему, але його книжка тему не закриває, а тільки ледь-ледь відкриває: у сфері українсько-єврейських літературних контактів ще дуже багато роботи. Слід залучити десятки інших джерел, особливо якщо вважати, що українська література — це література, створена уродженцями України не тільки українською мовою. Не буде помилкою вважати дрогобичанина Бруно Шульца українським єврейським письменником, який, так сталося, писав польською; чернівчанина Пауля Целяна українським єврейським поетом, який писав німецькою; одесита Ісака Бабеля українським єврейським письменником, який писав російською; а львів’янина Петра Равича українським єврейським письменником, який писав французькою. Згадаймо також повість «Єврей, який був українцем» (Jew who was Ukrainian), що її недавно опублікував англійською мовою Олександр Мотиль. Чи це американська література? У цій пародії на Джойса фігурують вигаданий персонаж Володимир Фрауенциммер, людина надламана, і сумнозвісний Шолом Шварцбард, реальний убивця Симона Петлюри47. Вони ведуть емоційний діалог, у якому порушують десятки питань з історії українських євреїв, говорять про відносини України, Росії і Польщі, етнічне насильство, антисемітизм, комунізм, нацизм тощо. Цю книжку можна лише умовно назвати американською літературою, але навряд чи варто вилучати її з канону української й особливо української єврейської літератури, хай там якою мовою її написано. Така багатомовна українська література закріпить Україну на карті як справді європейську країну, чий внесок у світову культуру не обмежується кордонами її мови. Далі можна дослідити й пояснити, чому ці автори застановлялися саме на українсько-єврейській тематиці.

Якщо ви волієте залишатися в рамках традиційної одномовної концепції української літератури, то й тут більше ніж достатньо недосліджених українських творів, у яких ідеться про євреїв. Наведу на завершення тільки один приклад, який порушує десятки питань, я сказав би, що в ньому передано саму суть українсько-єврейських студій.

Роман Юрія Щербака «Причини і наслідки» написано у 1982–1983 роках, задовго до перебудови і краху комунізму. У ньому йдеться про молодого науковця, який відвідує старшого колегу Савелія Марковича Шульгу, біохіміка, колишнього директора хімічної лабораторії в Києві, а нині пенсіонера. Шульга радий несподіваному гостю і ділиться з ним спогадами про лабораторію. Він нарікає на колишніх колег, які байдужі до нього і нехтують його науковим внеском. Звичайна світська розмова несподівано перетворюється на сповідь. Шульга згадує Сару, свою дружину-єврейку, з тридцятих років вони жили в Києві. Коли у серпні 1941-го нацисти підійшли до міста, їм з дружиною не вдалося евакуюватися на схід. Савелій Шульга був українцем і під німецькою окупацією йому спеціально нічого не загрожувало, чого не скажеш про дружину-єврейку. Щоб урятувати дружину від німецької кулі чи концтабору, Шульга ховав її в шафі у квартирі, а сусідам сказав, ніби вона евакуювалася перед приходом німців.

У тій шафі його Сара провела два з половиною роки, виходила рідко, на кілька хвилин і тільки вночі. Два з половиною роки ця шафа був її схованкою, спальнею, їдальнею, вітальнею і ванною. Чоловік дбав про все потрібне. Вона вийшла з шафи тільки після звільнення міста від нацистів, але побачила, що за багато місяців приниження і страху остогидла своєму чоловікові. У 1945 році у чоловіка зав’язався роман із дівчиною з лабораторії. Дружина дізналася про їхні стосунки, але нічого не сказала. Вона мовчки переживала, ніколи не говорила про це з чоловіком і за три роки її згризли меланхолія і депресія. Тут Шульга помовчав і сказав: «Ви знаєте, я іноді, коли згадую Сару й коли мені стає особливо соромно, лізу в шафу і сиджу там цілий день...»48

Юрій Щербак, український письменник і епідеміолог за фахом, у 1990-х роках був депутатом парламенту і послом України. Він мав усі резони не включати цей епізод до роману, написаного в найтемніші часи брежнєвського застою, коли скрізь заправляли цензура й офіційний антисемітизм. Слів «Голокост», «Шоа» чи «Катастрофа», так само як «Голодомор», у СРСР тоді не вживали: радянська пропаганда ретельно оминала тему єврейської трагедії під час Другої світової війни і натомість підкреслювала «страждання радянського народу». Згадувати будь-який епізод, пов’язаний з Голокостом, було справою ризикованою і навіть відчайдушною. Мало того, зізнання Шульги про дружину-єврейку — якихось дві сторінки — це лише побічний епізод у житті другорядного персонажа роману, і 300-сторінковий текст міг обійтися без нього. Епізод мав підривний характер або, як казали радянські цензори, «наводит на мысли» — без нього опублікувати книжку було набагато легше.

Роман вийшов при Щербицькому у спілчанському видавництві «Радянський письменник», і Щербак наполіг, щоб епізод лишився. Навіщо він це робив? Хотів передати відчуття вини чоловіка-українця перед дружиною-єврейкою, яку врятував і зрадив? Хотів показати запізніле каяття людини, яка не зберегла до кінця співчуття до страждань Іншого? Можливо, цей епізод — просто модерністська спроба показати двозначність шафи як місця звільнення і точки сегрегації чи переосмислити образ, який нагадує про Кендзабуро Ое, Кобо Абе, Альбера Камю і Франца Кафку — улюблених письменників Щербака. Цілком імовірно, що Щербак, сам біохімік, ототожнював себе з персонажем-українцем, теж біохіміком, який на собі пізнав страх, відчай і безпорадність єврея, котрий ховається від нацистів. Хай там як, Щербак вийняв із шафи дуже дражливу тему, якої зовсім не було у повоєнній українській літературі, — ставлення українців до трагедії єврейського Голокосту.

У цій шафі багато цікавих і суперечливих тем. Наш обов’язок — розглянути їх із різних поглядів, створити для них адекватний контекст, включити їх у новий світогляд. Повернуся до метафори зі спогадів Данила Шумука. Протягом «спільної дороги» євреї й українці пізнали багато сварок і насильства, але всі ці періоди становлять менше одного відсотка їхнього спільного історичного досвіду. Куди частіше євреї і українці жили в мирі та вчилися один в одного. І ми мусимо досліджувати їхній спільний досвід.


1 Про це див. докладніше у моїй статті: Petrovsky-Stern, Yohanan. Reconceptualizing the Alien: Jews in Modern Ukrainian Thought // Ab Imperio. — 2003. — № 4. — P. 519–580 (скорочений і виправлений передрук: Petrovsky-Stern, Yohanan. Jews in Ukrainian Thought: Between the 1940s and the 1990s // The Ukrainian Quarterly. — 2004. — Vol. LX. — № 3/4. — Р. 231–270).

2 Серед істориків України найпослідовніше мультикультурну модель застосовує Павло-Роберт Маґочій. Див. його книжку «Україна: історія її земель та народів» (Ужгород: вид. В. Падяка, 2012).

3 Див., напр., монографію, у якій фігурують усі ці міфи: Alan Brook, Kevin. The Jews of Khazaria. — Lanham, MD: Rowman & Littlefield Publishers, 2009.

4 Golb, Norman; Pritsak, Omeljan. Khazarian Hebrew Documents of the 10th century. — Ithaca: Cornell UP, 1982. Російський переклад вийшов 2003 року у видавництві «Мосты культуры / Гешарим».

5 Pritsak, Omeljan. The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus’ and the Lithuanians // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Peter Potichnyj and Howard Aster. — Edmonton: CIUS, 1988. — P. 3–21.

6 Лапікури, Валерій і Наталя. Хазарська балада. — К.: Нора-друк, 2001.

7 Gil, Moshe. Did the Khazars Convert to Judaism? // Revue des Etudes Juives. — 2011. — Vol. 170. — № 3/4. — Р. 429–441.

8 Kulik A. Jews from Rus’ in Medieval England // Jewish Quarterly Review. — 2012. — Vol. 102. — № 3. — Р. 371–403; idem. Yehudei rusyah bimei habeinayim: lemetodologiyah shel hameãkar // Pe’amim. — 2007. — № 111/112. —Р. 185–208; idem. Judeo-Greek Legacy in Medieval Rus // Viator. — 2008. — № 39. — P. 51–64; idem. The Earliest Evidence of the Jewish Presence in Western Rus’ // Harvard Ukrainian Studies. — 2004–2005. — Vol. 27. — № 1–4. — Р. 13–24.

9 Shapira, Dan. The First Jews of Ukraine // POLIN. — Oxford: Littman, 2013. — Vol. 26: Jews and Ukrainians. — Р. 65–77.

10 Ta-Shma, Israel. On the History of the Jews in Twelfth- and Thirteenth-Century Poland // POLIN. — 1997. — Vol. 10. —Р. 287–317.

11 Див. його виступ на семінарі у Мерілендському університеті: Teller, Adam. Killer or Be Killed. Realities and Representations of Violence in Seventeenth-Century Ukraine // Early Modern Workshop. — Vol. 10: Jews and Violence in Early Modern Period (University of Maryland, August 18–20, 2013). — Р. 1–57; а також статтю: Teller, Adam. Jewish Literary Responses to the Events of 1648–1649 in the Creation of Polish-Jewish Consciousness // Culture Front / Ed. by Gabriella Safran and Benjamin Nathans. — Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2008. — Р. 17–45.

12 Rosman, Moshe. Dubno in the Wake of Khmel’nyts’kyi // Jewish History. — 2003. — Vol. 17. — № 2. — Р. 239–255.

13 Stampfer, Shaul. What Actually Happened to the Jews of Ukraine in 1648? // Jewish History. — 2003. — Vol. 178. — № 2. — Р. 207–227; idem. Maps of Jewish Settlement in Ukraine // ibid. — Р. 107–109.

14 Abramson, Henry. Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in the Revolutionary Times, 1917–1920. — Cambridge, Mass.: Distributed by Harvard UP for HURI, 1999. Чому цієї книжки досі нема українською, для мене загадка.

15 Tynchenko, Yaroslav. The Jewish Formations of Western Ukraine in the Civil War // PLIN. — 2013. — Vol. 26: Jews and Ukrainians. — Р. 197–212.

16 Estraikh, Gennadi. The Yiddish Kultur-Lige // Modernism in Kyiv: Jubilant Experimentation / Ed. by Irena R. Makaryk and Virlana Tkacz. — Toronto: University of Toronto Press, 2010. — Р. 197–218. Український переклад цієї масштабної книжки готується до друку у київському видавництві «Лаурус».

17 Petrova, Olga. The Jewish Question in the Ukrainian Revolution (1919–1920): A Reappraisal of Ukrainian-Jewish Relations Based on the Daily Ukraїna (MA Thesis, Central European University, Budapest, 2013).

18 Meir, Natan. Kiev, Jewish metropolis: A History, 1859–1914. — Bloomington: Indiana UP, 2010.

19 Казовский, Гилель. Художники Культур-Лиги. — М.: Мосты культуры / Гешарим, 2003.

20 Клейнер, Ізраїль. Володимир (Зеєв) Жаботинський і українське питання. — К.: КІУС, 1995.

21 Rechter, David. Becoming Habsburg: the Jews of Austrian Bukovina, 1774–1918. —Oxford: Littman, 2013; Shanes, Joshua. Diaspora Nationalism and Jewish Identity in Habsburg Galicia. — New York: Cambridge UP, 2012. Див. українську рецензію Михайла Гаухмана на цю книжку: Judaica Ukrainica. — 2013. — Vol. 2. — С. 233–240.

22 Штетл, ХХI век: Полевые исследования / Под. ред. Валерия Дымшица, Александра Львова, Аллы Соколовой. — СПб.: Изд-во Европейского ун-та в С.-Петербурге, 2008; Óбрази зниклого світу: Євреї Східної Галичини (середина ХІХ — перша третина ХХ ст.): Каталог виставки зі збірок Львівської галереї мистецтв, Львівського історичного музею, Музею етнографії та художнього промислу, Музею історії релігії, приватних колекцій / За ред. Галини Глембоцької і Юрія Бірюльова. — Львів: Центр Європи, 2013; Возняк, Тарас. Штетли Галичини // Незалежний культурологічний журнал «Ї». — Львів, 2010.

23 Shkandrij, Myroslav. Jews in Ukrainian Literature: Representation and Identity. — New Haven: Yale UP, 2009. Ця книжка незабаром вийде в українському перекладі Миколи Климчука.

24 Petrovsky-Shtern, Yohanan. The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew. — New Haven: Yale UP, 2009. Ця книжка має вийти 2014 року у видавництві «Критика». Окремі її розділи виходили українською: Петровський-Штерн Й. Антиколоніальна альтернатива / Пер. М. Климчука за ред. Я. Цимбал // Єгупець. — К.: Дух і Літера. — 2010. — № 19. — С. 165–187; його ж. Молитва за Україну: химерна ідентичність Грицька Кернеренка // Єгупець. — К.: Дух і Літера, 2013. — № 22. — С. 260–315; його ж. «Належати до тих, кого вбивають...»: Внутрішній вибір Леоніда Первомайського // Judaica Ukrainica. — Vol. 1. — P. 317–405.

25 Bartov, Omer. Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine. —Princeton: Princeton UP, 2007.

26 Шумук, Данило. Пережите і передумане. — К.: Вид-во Олени Теліги, 1998. — С. 88–92.

27 Див.: Hundert, Gershon David. Jews in Poland-Lithuania in the Eighteenth Century: A Genealogy of Modernity. — Berkeley: University of California Press, 2004; Rosman, Moshe. The Lords’ Jews: Magnate-Jewish Relations in the Polish-Lithuanian Commonwealth during the Eighteenth Century. — Cambridge, MA: Harvard UP for the Center for Jewish studies, Harvard University and the HURI, 1990; Teller, Adam. Kesef, koakh, ve-hashpa‘ah: ha-Yehudim be-akhuzat bet Radzivil be-Lita ba-me’ah ha-18. — Jerusalem: Merkaz Zalman Shazar, 2006.

28 Goldberg, Jacob. Jewish Privileges in the Polish Commonwealth: Charters of Rights Granted to Jewish Communities in Poland-Lithuania in the Sixteenth to Eighteenth Centuries. — Jerusalem: Israel Academy of Sciences and Humanities, 1985.

29 Rosman, Moshe. Founder of Hasidism: A Quest for the Historical Ba‘al Shem Tov. —Berkeley, Calif.: University of California Press, 1996; Wilensky, Mordecai. Hasidim u-mitnagdim: le-toldot ha-pulmus she-benehem ba-shanim 532–535. — 2 vols. — Jerusalem: Mosad Byalik, 1970; Green, Arthur. Tormented Master: A Life of Rabbi Nahman of Bratslav. — Woodstock, VT: Jewish Lights Pub., 1992; Assaf, David. Derekh ha-malkhut: R. Yisra‘el me-Ruz’in u-mekomo be-toldot ha-Hasidut. — Yerushalayim: Merkaz Zalman Shazar, 1997.

30 Туров, Игорь. Ранний хасидизм: история, вероучение, контакты со славянским окружением. — К.: Дух і літера, 2003.

31 Уперше мемуари Хейфеца про Стуса й інших українських політв’язнів з’явилися у вид.: Хейфец, Михайло. Українські силюети. — Мюнхен: Сучасність, 1984; передр. у кн.: Поле відчаю і надії / Ред.-упор. Роман Корогодський. — К.: Київська книжкова друкарня наукової книжки, 1994. — С. 137–392. Див. відгуки Раїси Мороз і Надії Світличної (Сучасність. — 1981. — № 7/8. — С. 76–79) та Оксани Забужко у її кн. «Хроніки від Фортінбраса» (К.: Факт, 1999. — С. 232–233, прим. 10).

32 Див. укр. пер.: Жаботинський, Володимир. Вибрані статті з національного питання. — К.: Республіканська асоціація українознавців, 1991.

33 Див. про це: POLIN. — 2013. — Vol. 26: Jews and Ukrainians. — Р. 391–392.

34 Панасенко, Наталья. Жаботинский и политические партии // Морiя. — 2011. — № 12. — С. 6–20; Клейнер, Iзраїль. Володимир Жаботинський i українська нацiонально-полiтична проблематика // Евреи Левобережной Украины. История и культура. Материалы ІІІ Международного научного семинара. — Чернигов, 2006. — С. 17–34; Shindler, Colin. Jabotinsky and Ukrainian Nationalism: A Reinterpretation // East European Jewish Affairs. — 2001. — Vol. 31. — № 2. — Р. 122–131; “Medved’ iz berlogi”: Vladimir Jabotinsky and the Ukrainian Question, 1904–1914 // Harvard Ukrainian Studies. — 1990. — Vol. 14. — № 3/4. — Р. 249–267.

35 В’ятрович, Володимир. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. — Львів: Вид-во «МС», 2006.

36 Kurylo, Taras. The “Jewish Question” in the Ukrainian Nationalist Discourse of the Inter-War Period // POLIN. — 2013. — Vol. 26: Jews and Ukrainians. — Р. 213–258.

37 Motyl, Alexander. The Ukrainian Nationalist Movement and the Jews: Theoretical Reflections on Nationalism, Fascism, Rationality, Primordialism, and History // POLIN. — 2013. — Vol. 26: Jews and Ukrainians. — Р. 275–295.

38 Див.: Снайдер, Тимоті. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним / Пер. з англ. Микола Климчук (розділи 1–5) і Павло Грицак. — К.: Грані-Т, 2011.

39 Lutjens, Richard Newton. Jews in Hiding in Nazi Berlin, 1941–1945 (PhD. Diss., Northwestern University, 2011).

40 Petriakova, Faina. The Collection of Jewish Art of the Museum of Ethnography and Crafts in Lvov // Treasures of Jewish Galicia / Ed. by Sarah H. Hoshen. — Tel Aviv: The Nahum Goldmann Museum of the Jewish Diaspora, 1996. — Р. 75–81; Petriakova, Faina. Maximilian Goldstein and Jewish Art and Crafts in Lvov // Shvut. — 1996. — Vol. 4. — № 20. — Р. 138–163.

41 Lestschinsky, Jacob. Ha-tfutsah ha-yehudit. — Jerusalem: Mosad Byalik, 1966; Kuznets, Simon. Immigration of the Russian Jews to the U.S.: Background and Structure // Perspectives in American History. — 1975. — № 9. — Р. 35–124; Stampfer, Shaul. Patterns of Internal Jewish Migration in the Russian Empire // Jews and Jewish Life in Russia and the Soviet Union / Ed. by Yaakov Roi. — Ilford: Essex: Frank Cass, 1995. — Р. 28–47; Alroey, Gur. Bread to Eat and Clothes to Wear: Letters from Jewish Migrants in the Early Twentieth Century. — Detroit: Wayne State UP, 2011; Alroey, Gur. Imigrantim: ha-hagirah ha-Yehudit le-Erets Yisra’el be-reshit ha-me’ah ha-‘esrim. — Jerusalem: Makhon Ben-Tsvi, 2004.

42 Russian Legislation and Jewish Self-Governing Institutions: The Case of Kamenets-Podol’sk; див. також переклад частини гебрейського рукопису: The Minute-book of the Kamnits (Kamenets) Burial Society // Jews in Russia and Eastern Europe. — 2006. — Vol. 56. — № 1. — Р. 107–130.

43 Див. докладніше: Bykovs’kyi, Lev. Solomon I. Goldelman. A Portrait of a Politician and Educator, 1885–1974: A Chapter in Ukrainian Jewish Relations / Ed. by Lubomyr R. Wynar. — New York: Ukrainian Historical Association, 1980.

44 Шолохова, Людмила. Фоноархів єврейської музикальної спадщини: колекція фонографічних записів єврейського фольклору із фондів Інституту рукопису. — К.: НБУВ України, 2001.

45 Shen-Dar, Yehudit. Turai Tolkats’ev be-sha‘are ha-gehinom: shihrur Maidanek ve-Oshvits: ‘eduto shel oman. — Jerusalem: Yad va-shem, 2005; Толкачов, Зіновій. Твори з музейних і приватних збірок. — К.: Дух і літера, 2005; idem. Kwiaty Oświęcimia. — Kraków, 1946; idem. Dos shtetl. — Warsaw: Dos naye lebn, 1946.

46 Krutikov, Mikhail. Berdichev in Russian Jewish Literary Imagination: From Israel Aksenfeld to Friedrich Gorenshtein // The Shtetl: Image and Reality / Ed. by Steven Katz. — Oxford: Legenda, 2000. — Р. 91–114.

47 Motyl, Alexander. The Jew Who Was Ukrainian or How One Man’s Rip-Roaring Romp through an Existential Wasteland Ended in a Bungled Attempt to Bump off the Exceptionally Great Leader of Mother Russia. — Somerville, MA: Cervena Barva Press, 2011.


48


1   2   3

Схожі:

Реферат здобувача наукового ступеню кандидат соціологічних наук Національного...

«Методологія І методи соціологічних досліджень в Україні: історія...
Країни, факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультет соціології Харківського національного...

«Античні та середньовічні джерела філософії Сковороди»
Кафедра філософії та релігієзнавства Національного Університету «Києво-Могилянська Академія»

Програма ІІ сковородинівського колоквіуму На тему: «Античні та середньовічні...
Кафедра філософії та релігієзнавства Національного Університету «Києво-Могилянська Академія»

Вень-культура: пошук себе у всесвіті
Ферхад туранли. Основна доповідь була виголошена відомим українським сходознавцем Володимиром Федоровичем резаненком, професором,...

Інформаційний бюлетень №6 від 24. 12. 09
України (Національний університет «Києво-Могилянська академія», факультет правничих наук Наукма, Студентське наукове товариство правників...

Конспект уроку з історії України для 5 класу вчителя історії Миколаївської...
Навчальна: ознайомити учнів з розвитком освіти України XVI – XVIII ст. (братські школи, Острозька академія, Києво-Могилянська академія);...

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Роботу виконано на кафедрі історії України Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...

Національний університет
«Актуальні проблеми гуманітарних наук» є факультет міжнародних відносин, кафедра історії ім. М. Ковальського та Наукове товариство...

Кафедра природничо-математичних дисциплін та інформаційних технологій
Кафедра об’єдную творчий колектив з 36 співробітників (з 13 викладачів-сумісників 3 докторів та 7 кандидатів наук; з 23 викладачів...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




fil.ocvita.com.ua
Головна сторінка