Пошук по сайту

Філософія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

2. Змінити контексти - Лекція з нагоди вручення звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Лекція з нагоди вручення звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія»





Сторінка2/3
1   2   3

2. Змінити контексти
Стандартні підручники пояснюють, що назва «Україна» означає окраїну, прикордоння. Однак минуло багато часу, доки історики почали вживати поняття «окраїна» або «фронтир» як критичний концепт і предмет досліджень, а не як голу метафору. Лише наприкінці ХХ століття вчені Східної Європи взялися розглядати Україну як територію постійного перемішування народів, край культурного, релігійного й етнонаціонального розмаїття, де різний люд узаємодіяв між собою і робив свій внесок у строкатий історичний розвиток. Таке нове стереоскопічне розуміння української історії вимагало свіжого мультикультурного інструментарію, підважувало і піддавало ревізії традиційні історичні наративи про народи, які населяли Україну в далекому і близькому минулому. Розуміння України через єдність багатьох культур і етносів стало результатом своєрідного історіографічного повстання послідовників В’ячеслава Липинського (1882–1931), одного з основоположників українського політичного націоналізму. Липинський мислив незалежну Україну як багатоетнічну державу за англосаксонським взірцем, де всі складники мають рівні права1.

Ревізія українсько-єврейських взаємин та розвиток українсько-єврейського діалогу у повоєнну добу почалися саме тоді, коли липинщики — інтелектуальні нащадки Липинського — виступили проти моделі України, запропонованої Дмитром Донцовим (1883–1973), ще одним основоположником українського націоналізму. У концепції Донцова Україною мали керувати тільки представники титульної національності — етнічні українці. Мультикультурний підхід, запропонований послідовниками Липинського, повільно, але впевнено пробиває центральний шлях у науці. Однак ми досі змушені мати справу з традиційними підходами в стилі Донцова: або радикально націоналістичними, або виразно неорадянськими. Для представників такого підходу лише одна етнічна група уособлює «народ України» чи то пак «український народ». Його мислять у телеологічному ключі і виводять мало не з палеоліту — це, мовляв, єдиний справжній суб’єкт української історії. Донцовщина, тобто спроби виписати українську історію, орієнтуючись лише на один етнос, може бути потужним інструментом політичної діяльності, але навряд чи стане ефективним способом історичного пізнання. Цей підхід ставив на перший план одну титульну групу, відсуваючи у тінь усі інші, і дав одновимірну картину, вельми розтиражовану.

За іронією, традиційний етноцентричний підхід — проблема не тільки української історіографії. Звичайні наративи єврейської історії наслідують таку саму модель: ігнорують розмаїті лояльності євреїв і довколишніх народів та ставлять євреїв в епіцентр будь-якого періоду, будь-якого історичного перехрестя, виходячи з нібито стовідсоткової гомогенності інших етносів — поляків, росіян чи українців. Сучасні дослідники єврейської проблематики в Україні змушені мати справу з єврейським варіантом донцовщини і, так само як українські колеги, прагнуть досліджувати минуле, користуючись багатокультурною моделлю (що її українським ученим запропонував Липинський) як теоретичною базою для своїх досліджень2.

Я легко можу навести перелік нових досліджень українських істориків. Вони з різним успіхом намагаються залучити у великий український наратив доробок меншин, наприклад, євреїв, неправославних християн чи поляків. Натомість я розгляну недавні праці кількох учених, які відкрили Україну як мультикультурний, мультиетнічний і мультирелігійний фронтир, а не просто південно-західну околицю імперії. Цей край протягом майже всієї історії, коли він був колонією, населяли народи найрізноманітніших політичних, економічних, культурних і релігійних орієнтацій та ідентифікацій, дуже часто мінливих. Україна в кожному разі не була незалежною державою, у якій євреї були підданцями росіян чи поляків, а українські селяни щостоліття громили перших і повставали проти других. Нові розвідки і нові методології, насамперед колоніальні студії, відкидають такі спрощені підходи і допомагають нам знайти місце не тільки українських євреїв, а й самої України як історичного організму на перехресті культурного, мовного і національного обміну. Такі спостереження можна розглядати як потужний аргумент на користь багатокультурної моделі вивчення української історії й сучасності.

Спробую показати, як дослідники єврейської історії вийшли за межі традиційного етноцентричного історичного наративу, як вони змінили контексти і методології своїх досліджень у сфері історії євреїв в Україні, які нові перспективи запропонували, щойно змінили контекст. Простіше кажучи, я хочу звернутися до результатів реконтекстуалізації єврейського історичного розвитку в Україні, згадати несподівані і новаторські дослідження, де найгостріші проблеми розглянуто в нетривіальному контексті.

Звідки походять євреї України? Здавалося б, питання це другорядне і цікаве винятково вузькій групі соціальних істориків, демографів, генетиків і генеалогів. Насправді ж про нього давно дебатували політики, політологи, історики, воно навіть набрало важливого геополітичного значення. Дискусія засвідчила, що це нібито дрібне питання дотичне до початків першої слов’янської протодержави, етногенезу євреїв-ашкеназів та їхнього стосунку до євреїв Біблії, витоків українсько-єврейських стосунків і навіть легітимності Держави Ізраїль.

У зв’язку з цим історики не раз підкреслювали германські (чи то ашкеназькі) корені українського єврейства. Водночас вони смакували легенду про євреїв, які правили Хозарією і мігрували на схід після занепаду цієї кочової держави, що наприкінці першого тисячоліття контролювала територію від Волги до Дніпра, від Криму до Десни. Століттями хозарська легенда і нібито беззаперечний зв’язок українських євреїв із Хозарським каганатом перешкоджали будь-яким дослідницьким новаціям у цій сфері. Міфотворці від Льва Гумільова до Артура Кестлера і Моше Занда зробили свій внесок у популярність хозарської легенди. Наявні івритські документи теж буцімто її підтверджували. Середньовічне листування давньоєврейською мовою, в автентичності якого медієвісти досі не сумнівалися, між Хасдаєм ібн Шапрутом, євреєм при дворі Абд ар-Рахмана III, правителя одного з мусульманських халіфатів на території Іспанії, та хозарським каганом Йосифом працювало на утвердження уявлень про Хозарію яко юдейську державу. Ці документи кінця ІХ — початку Х століття ніби доводять, що хозарські правителі прийняли юдаїзм десь у VIII столітті і за їхнім прикладом пішло все царство3.

У розпорядженні дослідників є безліч свідчень мандрівників і місіонерів: і мусульман, і християн — на підтвердження того, що Хозарія була юдейським царством. Норман Ґолб знайшов у Каїрській ґенізі так званий Київський лист, датований Х століттям. Як випливає з цього документа, серед київської єврейської еліти були євреї з іменами тюркського походження, що знов-таки вказує на хозарське походження києворуських євреїв і, побіжно, на юдейський характер хозарського царства4. Омелян Йосипович Пріцак не переоцінював вплив прикаспійських євреїв на хозарську еліту і докладно обґрунтовував гіпотезу про мультиетнічний склад Хозарського каганату, проте на загальній історіографічній картині це мало позначилося5. Попри відсутність археологічних доказів, багато хто досі вважає, що Хозарія була цілковито юдейською державою, хозари масово прийняли юдаїзм, хозарські євреї переселилися в Київську Русь, щойно їхню державу було знищено, а східноєвропейські євреї — це нащадки хозар, які в ІХ столітті прийняли юдаїзм.

Цей легендарний зв’язок надихнув творців євразійського геополітичного міфу на безліч тверджень. Наприклад, слов’яни заснували свою першу державу лише завдяки тому, що змогли перемогти хозар (читай: євреїв) і скинути хозарське ярмо (читай: єврейський гніт). Таку інтерпретацію можна знайти не тільки у творах Олександра Дугіна, найконсервативнішого політичного філософа Кремля, а й у висловах сучасних українських ксенофобів і радикальних антисемітів6. Ця візія породила не менш галасливі радикально ліві заяви про те, що ашкенази походять від навернених в юдаїзм хозар, а отже, вони середньовічні єврейські вискочні і земля обітована не їхня батьківщина. Вони не мають стосунку до біблійних текстів, які зв’язують в одне ціле євреїв із різними релігійними і культурними ідентичностями, значить не мають жодного права на землю Ізраїля.

Недавно три групи вчених кардинально змінили цю галузь. Моше Ґіль, видатний ізраїльський дослідник мусульманських країн і Візантії доби Середньовіччя, запропонував змінити контекст і розглянути факти. Якщо Україна була якось пов’язана з Хозарією і мусульманські мандрівники, судячи з усього, їздили в Хозарію, то варто залучити мусульманський геополітичний і культурний контекст (не тільки тюркську лінгвістику, як це робив Пріцак) та дослідити тогочасні арабські документи. Хто, коли і якими словами постановив, що Хозарія була юдейським державою, а хозари — людьми юдейської віри? Ґіль однозначно довів, що християнські місіонери дослівно повторювали пасажі з травелогів мусульманських мандрівників, мусульманські географи, які далі Алеппо ніколи не бували, повторювали один одного, а дослідники жонглювали фразами з одного й того самого джерела, посилаючись на нібито багату джерельну базу. Мало того, у прототексті, який, найімовірніше, спирався на свідчення самовидців, ніде не сказано, що Хозарія була юдейською. Сказано лише, що на території, яку контролював Хозарський каганат, жили групи юдеїв7.

Повна відсутність джерел про юдейський характер Хозарії, створених в Аббасидському халіфаті або Візантії, які з нею ворогували, підтверджує це спостереження: групи юдеїв справді жили в Хозарії або мігрували через її територію, але Хозарія ніколи не була юдейською державою. Здоровий глузд давно мав підвести нас до висновку: якщо Хозарія була державою кочівників із досить нечіткими стосунками між центром і периферією та ще примарнішими кордонами, то релігійна уніфікація згори через примусове навернення у нову віру — завдання надскладне, майже неможливе. Очевидно, все це листування давньоєврейською мовою, зокрема історію про навернення у юдаїзм, слід читати як красиву і дуже своєкорисливу середньовічну легенду, вигадану хитромудрим представником іспанської єврейської еліти з метою піднести себе і свою діаспору в очах іберійських мусульманських правителів тайфи, як-от Абд ар-Рахман III. Той факт, що ця легенда відповідає моделі «вибору віри», добре відомої українським історикам, ще раз доводить її літературний, легендарний і фантастичний характер. Несподіваний мусульманський контекст дозволяє нам залишити хозарську легенду творцям геополітичних міфів і шукати коріння українських євреїв деінде.

Отже, ми можемо раз і назавжди списати хозарську легенду з історіографічних рахунків та спокійно повернутися до ашкеназької теорії. І тут найприголомшливіші відкриття зробили науковці, які теж запропонували нові контексти. Дослідник церковнослов’янських апокрифів Олександр Кулик знайшов сліди єврейських громад у ХIII столітті в Острозі, Володимирі-Волинському й Чернігові, продемонстрував інтелектуальні зв’язки цих громад із талмудичними академіями (єшиботами) у Європі і навіть показав, як мандрівні юдейські вчені ділилися основами слов’янської мови з християнськими книжниками аж у середньовічній Англії8. Іраніст і тюрколог Дан Шапіра дослідив поселення грекомовних євреїв і тюркомовних караїмів у кримських портових містах, як-от Каффа, та їх міграцію на північ на Волинь і в Галицьке князівство9. Фахівець із романо-германської філології Сиріл Асланов пояснив, як їдишомовні європейські євреї абсорбували місцеве слов’яномовне єврейське населення і як таке поглинання додало слов’янський елемент у сплав східноєвропейського їдиш.

Священна Римська імперія не менше важила для України, ніж Арабський халіфат. Ізраїль Та-Шма, дослідник середньовічного містицизму ашкеназів Центральної Європи, припустив, що походження східноєвропейських євреїв варто шукати в германському контексті. Він розглядав це питання в рамках так званих Хасидей Ашкеназ, благочестивого релігійного руху у юдаїзмі, що з’явився як спроба з теологічного погляду пояснити хрестові походи і залікувати їхні криваві рани. Та-Шма пропонував не просто новий контекст, а й новий комплекс документів (ше’елот у-тшувот, івритське запитання й відповіді, пор. з латинським responsa) та новий підхід до їх вивчення. Дозвольте нагадати, що рабиністичні респонси, відомі як шут (акронім від ше’елот у-тшувот), — один із головних жанрів законодавчої рабиністичної літератури. Коли окремі євреї, громади, суспільна еліта або рабини мали справу з якоюсь складною проблемою і не могли розв’язати її самотужки, вони зверталися до високого й авторитетного рабиністичного вченого, котрий звався посек. Він належав до їхнього геополітичного, культурного і релігійного середовища, їх об’єднували спільні звичаї, обряди і конфесіональна форма юдаїзму, і відповіді такого вченого мали силу закону. Рабиністичні відповіді — це письмові приписи, і за відсутності зовнішніх джерел ми можемо лише припускати, втілювалися вони врешті-решт у життя чи ні. Однак самі запитання мали дескриптивний характер і відображали реальний стан справ, тож їх варто вважати точним і неупередженим історичним свідченням — фальсифікаторської традиції тут не існувало.

Працюючи з рідкісними респонсами ХІІІ століття, Та-Шма виявив низку запитань, що їх євреї, які жили на території сучасної центральної України, надсилали рабиністичним ученим до Реґенсбурґа й далі. Одні запитання відображали напруження в громаді, інші стосувалися специфічних позицій Галахи (юдейського законодавства). Усі вони засвідчували, що тогочасні українські євреї не мали в питаннях закону власних авторитетів високого рівня, спроможних розв’язувати нагальні проблеми. Рабини, до яких вони зверталися, належали до благочестивого руху Хасидей Ашкеназ. Вони сповідували скромне самозаглиблене життя, інтенсивну молитву, регулярні ритуальні обмивання, пости та інші благочестиві й натхненні містицизмом (і кабалістичні по суті) практики. У цьому вбачався шлях до спільної спокути. Та-Шма мудро припустив, що євреї з кількох громад у Східній Європі дописували тим чи тим рабиністичним ученим із кола Хасидей Ашкеназ тому, що вважали їх приналежними до свого культурного, галахічного і теологічного середовища: авторитет цих людей поважали, а їхні відповіді вважали обов’язковими до виконання.

З тієї самої причини, наприклад, у ІХ столітті євреї середньовічної Іспанії чи Єгипту надсилали свої запитання ґаонам, головам талмудичних академій, які діяли за тисячі кілометрів від них у Сурі чи Пумбедіті у Вавилонії. Як і євреї, котрі жили під знаком півмісяця, східноєвропейські євреї зверталися до рабиністичних авторитетів Реґенсбурґа насамперед тому, що раніше належали до одного з ними геополітичного контексту; у ХІІ–ХІІІ століттях разом із німецькими поселенцями євреї мігрували з Центральної Європи в землі, які сьогодні суть Україна. Та-Шма припускає, що східноєвропейські побожність, містицизм і те, що ми сьогодні називаємо хасидизмом з маленької літери (рух за благочестя ранньомодерної доби до середині XVIII століття), успадкували свої характерні риси від Хасидей Ашкеназ. Мало того, Та-Шма вказує на те, що євреї Центральної і Східної Європи ділили одну культурну, законодавчу і теологічну спадщину, а це сильне свідчення на користь їхнього спільного ашкеназького походження і середньовічного зв’язку між Україною та Священною Римською імперією10.

Дозвольте перестрибнути чотири століття і звернутися до події, яка міцно вкарбувалася в історичну уяву українців і євреїв. Ми можемо вважати цю подію початком визвольної боротьби України, саме з неї виростає об’єднання двох великих слов’янських народів 1654 року, слідом за Орестом Субтельним її можна назвати козацькою революцією. Важко заперечити, що повстання Богдана Хмельницького — одна з головних подій української історії, наріжний камінь українського націєтворення і державності, сповнена безліччю історичних смислів. На жаль, таку інтерпретацію неможливо узгодити з традиційним єврейським баченням тих самих подій: у єврейській національній пам’яті вони закарбувалися як ґзерот тах ве-тат — катастрофа 1648–1649 років. Те саме стосується і головного героя цієї історичної драми Богдана Хмельницького. Єврейські історичні наративи середини XVІІ століття і поховальні плачі проклинають його. Хмельницький постає ворогом євреїв, а саме його ім’я, наче біблійного Амалека, треба викреслити з пам’яті. Хроніки XVІІ століття, зокрема твір Натана Гановера «Євен Мецула» («Пучина бездонна», 1653), оплакують 1648–1649 роки: час, коли, як оповідає хроніка, було повністю знищено єврейську спільноту в Україні і коли, за словами хроніста, в ході повсюдної різанини загинуло понад 300 тисяч євреїв.

Спроби чільних учасників українсько-єврейського академічного діалогу якось замостити безодню між двома несумісними наративами не дали вагомих результатів. Причина проста: обидві сторони враховували лише один контекст політичної та/або етноцентричної історії і не хотіли (або не могли) змінити контексти, переглянути джерела з погляду нових методологій. Переосмислення подій XVII століття, катастрофічних не тільки для євреїв, а й для поляків з українцями, залишається актуальним науковим завданням. Проте свіжі праці істориків дають надію і пропонують серйозну ревізію традиційного єврейського історичного наративу. Такі авторитетні дослідники історії України, як Френк Сисин, Зенон Когут і Наталя Яковенко, переконливо доводять, що кривава хвиля Хмельниччини накрила всіх: українських селян, польську шляхту, містян-євреїв, російське військо, татар, голландських і німецьких найманців із взаємоворожих армій. Події, які спершу нагадували своєрідний заколот преторіанців, швидко переросли в селянське повстання й антиколоніальну революцію. Мішенню козаків були поляки, їх вони сприймали як головних ворогів, а євреїв уважали супутнім результатом польського засилля, бо ті виконували роль економічних і фінансових агентів польських магнатів та становили більшість населення у польських приватних містах, як-от Немирів, Тульчин, Полонне чи Заслав.

Дослідники історії східноєвропейського єврейства пропонують змінити кут зору з суто політичного на демографічний, квантитативний, юридичний і навіть літературний. Адам Теллер, наприклад, ретельно дослідив найраніші повідомлення про повстання і розглянув їх як літературні тексти в літературному контексті. Ці тексти було написано за певними риторичними схемами, і вони підтримували певну теологічну програму. Теллер уважає, що Натан Гановер більш-менш достовірно описував польсько-єврейський воєнний союз 1648 року, і підкреслює, що ще 1653 року хроніст усупереч стереотипам зображує євреїв не безпорадними жертвами кровожерливих козаків, а вояками, які боронили міські мури разом із польськими залогами. На противагу пізнішому образу євреїв як смиренних жертв катастрофи і навіть усупереч власним риторичним прийомам Гановер представляє євреїв як народ зброї, а не тільки як народ Книги. Євреї знають, як дати раду зброї, їм дозволено її носити і вони без вагань спрямовують її проти козаків, які взяли їхні міста в облогу. У пізніших єврейських наративах цього моменту зовсім немає11.

Картину доповнюють юридичні контексти. Моше Росман переосмислив стан єврейських громад після 1649 року; його попередники бачили в цьому періоді повний занепад, наслідок цілковитого винищення єврейських громад в Україні. Росман розглянув юридичний бік справи і представив нові, недосліджені раніше судові документи, з яких випливає, що за два-три роки після ґзерот тах єврейські біженці відновили свої колишні місця проживання і навіть змогли повернути частину вкраденого у них майна через польські суди. Крім того, Росман відзначив, що Ваад чотирьох земель — орган самоврядування єврейської спільноти у Східній Європі, своєрідний єврейський варіант польського сейму — уже 1654 року пропонував припинити допомогу громадам України, які, за даними Вааду, встигли відновити свою економіку. Якби козаки вирізали геть усе єврейське населення, то про жодне економічне відродження після 1649 року і мови не могло бути. Очевидно, різанина таки мала місце, але тодішні хроніки і пізніша історіографія вельми перебільшували рівень єврейської смертності в кращих пропагандистських традиціях ранньомодерного часу12.

Завдяки квантитативному інструментарію найбільше новацій у цю академічну ділянку приніс Шауль Штампфер, соціальний історик, знавець демографії і статистики. Сучасні ізраїльтяни і північноамериканські євреї розуміють Хмельниччину як катастрофу, яку перевершив тільки Голокост. Та, перш ніж говорити про сотні тисяч єврейських жертв, Штампфер радить подивитися на масштаб катастрофи і порівняти його з демографічними даними. Скільки євреїв жило у всій Східній Європі і на українських землях у сорокових роках XVII століття? У пошуках відповіді на це питання Штампфер узяв за точку відліку польські переписи початку XVII-го і середини XVIIІ століття та використав демографічну константу, яку вирахували дослідники ранньомодерного періоду. Він спробував зробити демографічну проекцію вгору від початку XVII століття до 1648 року і вниз від 1764-го до того-таки 1648-го. Скільки євреїв мало б жити в ці часи, але зникло?

Штампфер запровадив у рівняння й інші змінні, скажімо, оціночний розмір єврейських домогосподарств і кількість жінок, що його в ранньомодерні часи рідко враховували у переписах населення. Аргументи Штампфера, навіть зі скидкою на похибку, красномовніше за всі попередні докази показують політичні й релігійні причини та передумови ґзерот тах. Штампфер доводить, що все єврейське населення в цій місцевості не перевищувало 80–90 тисяч осіб, із них 14–18 тисяч стали першими жертвами козацького повстання. Ця цифра враховує кілька тисяч тих, хто, ймовірно, потрапив у полон і на невільницькі ринки Стамбула (про це ми знаємо і з тогочасних турецьких джерел). Ще десь тисяча євреїв із цих 14–18 тисяч мусили під тиском обставин прийняти православ’я, кілька тисяч стали біженцями, решта загинули під час Хмельниччини. Штампфер у жодному разі не применшує глобальний масштаб катастрофи та її страшний вплив на євреїв України. Зрештою, йдеться про четверту або п’яту частину всього єврейського населення краю. Однак він суттєво коригує цифру в сотні тисяч євреїв, які нібито стали жертвою козаків. Цифри, які фігурують у тогочасних хроніках і перекочували в сучасні наративи, неправдоподібні, бо просто не відповідають демографічним реаліям13.

Перестрибнемо ще на триста років уперед — в Україну ХХ століття, в історичні події, які агресивно використовують єврейські і неєврейські публіцисти. Дослідники політичної історії від Тараса Гунчака до Олександра Мотиля переосмислили кілька важливих тем єврейської історії ХХ століття. Вони розглянули різні аспекти становлення українського націоналізму, перебігу громадянської війни, діяльності Директорії, єврейського питання в Українській Народній Республіці і масових погромів. Генрі Абрамсон порушив головне питання: невже період 1917–1920 років зводився до короткочасної української незалежності і єврейських погромів? А якщо вийти з цієї штучної колії, створеної політичними істориками?

Абрамсон відштовхувався від соціокультурного й інституційного контексту і провів акуратну лінію між керівним апаратом УНР та прямими винуватцями єврейських погромів, особливо великої хвилі погромів 1919 року. Він реконструював наполегливі зусилля українського уряду, вельми обмеженого в часі і просторі, залучити єврейські партії і єврейських політиків до своєї діяльності, а євреїв як націю — до нових інститутів національно-культурної автономії меншин України14. Яка користь Петлюрі й Винниченку від спровокованої масової різанини, коли вони тяжко працювали над тим, щоб залучити євреїв до уряду і національного життя України? Навіщо їм було друкувати українські гроші з їдишомовними написами, якщо вони прагнули стерти єврейські громади з лиця землі?

Ярослав Тинченко додав до цієї картини важливий і до того ж напівзабутий військовий контекст. Він показав, що у війську ЗУНР служили євреї і було сформовано два єврейські полки (жидівські курені) та загін кулеметників. Вони боронили Західноукраїнську Народну Республіку від поляків і здобули авторитет в офіцерів-українців15. Інші дослідники займалися дуже цікавим мистецьким контекстом і висвітлили діяльність культурпросвітницьких груп типу Культур-Ліги. Ця новаторська організація об’єднала авангардних художників, графіків, плакатистів, книжкових ілюстраторів, письменників і поетів єврейського походження. Вони перетворили київський урбаністичний простір — від робітничих гуртожитків до міських вулиць — на територію революційного мистецького експерименту з формою і кольором16. Молода дослідниця Ольга Петрова вивчала культурний контекст українсько-єврейських стосунків тієї доби, у її новаторській магістерській праці йдеться про газетну періодику УНР. Петрова показала, що газети суттєво вплинули на краще розуміння українцями єврейського життя і що сáме через цю періодику на українському культурному обрії з’явилися перші українські літературні тексти, де євреї поставали в доброзичливому ключі17.

Усі ці дослідники заклали продуктивний академічний фундамент, але попереду ще багато роботи з вивчення складних стосунків українських націонал-демократів і євреїв у період визвольних змагань. Сьогодні ми знаємо, що спроби радянських і пострадянських істориків перекласти вину за смерть тисяч євреїв на лідерів українського національного відродження не витримують жодної критики. Питання в іншому: чому перебування при владі одного з найбільш філосемітських українських урядів збіглося з новою хвилею жорстокості до євреїв? Що таке УНР? Яку територію влада могла контролювати реально, а яку номінально? Наскільки могла втілювати свої постанови у життя? Лише відповівши на ці питання, ми зможемо осягнути географічні межі й політичний потенціал УНР. Схоже, УНР ледве контролювала навіть ті міста, де сиділи її урядовці, — Київ, Бердичів, Кам’янець-Подільський, то що вже казати про номінальну територію держави. Студії з історичної географії плюс краєзнавчі дослідження могли би стати наступним кроком у розумінні природи і передумов масових єврейських погромів 1919 року та з’ясуванні їхніх винуватців.

Новому поколінню дослідників ХХ століття вдалося вивести дискусію за межі суто політичного контексту, і це мало далекосяжні історіографічні наслідки. Одразу стало видно, що культурний, суспільно-політичний, економічний, літературний, мистецький та інтелектуальний контекст формує зовсім іншу картину єврейського життя. В етноцентричних (донцовських) історичних наративах усе ще фігурують пасажі про те, що, з одного боку, євреї масово підтримували більшовиків, пригноблювали український народ і мало не зорганізували Голодомор, а з іншого боку, українці — затяті антисеміти, на чиїй совісті мало не Голокост. Дослідники, яким вдалося розірвати зачароване коло політичної історії, розробили куди продуктивніші підходи та запропонували глибше і свіжіше розуміння важливих подій української єврейської історії.

Відомі фахівці й історики-початківці плідно попрацювали на перетині різних дисциплін і суттєво переформатували українсько-єврейські студії. Скажімо, Натан Меїр дослідив внесок євреїв, росіян і українців у розвиток київської міської інфраструктури, доброчинних інститутів, системи охорони здоров’я і допомогових організацій наприкінці існування Російської імперії18. Гілель Казовський вивчав діяльність їдишоцентричної Культур-Ліги: з чільними діячами українського авангарду її об’єднували одні мистецькі ідеї і тенденції19. Ізраїль Клейнер дослідив участь провідних єврейських літераторів і політиків, як-от Зеєв Жаботинський, в обороні української мови та культури, їхній внесок в українську ірреденту в широкому сенсі20.

Дослідження краєзнавців сповнено нових відкриттів, адже їм доводиться використовувати софістиковані методології і враховувати багато соціально-економічних, урбаністичних, політичних, культурних, релігійних і лінгвістичних чинників. Найчастіше, хоч і не завжди, місцева історія — це історія культури. У новій книжці Девіда Рехтера про буковинських євреїв та в монографії Джошуа Шейнса про сіонізм галицької діаспори досліджено саму суть політичної проблематики. Крім того, вони суттєво збагачують картину єврейського життя на колишніх австро-угорських землях новими джерелами, які свідчать про співпрацю євреїв з українцями у сфері розвитку міст, масових політичних кампаній, у питаннях економіки і прав меншин21. На наших очах активно відроджуються і долають межі колишніх етноцентричних підходів культурні студії. Наприклад, дослідження колективної пам’яті жителів колишніх подільських і волинських штетлів, переважно росіян і українців, що їх провела група ентузіастів і дослідників з Європейського університету в Санкт-Петербурзі, або новаторські і дуже продуктивні спроби реконструювати візуальний бік єврейського життя в містах Галичини, здійснені львівськими дослідниками22.

Дослідження соціокультурного і літературного контекстів особливо вплинули на зміну пізнавальної парадигми. Мирослав Шкандрій усебічно розглянув єврейські голоси в українській літературі: голос персонажів-євреїв у передачі авторів-українців та голос літераторів-євреїв, які влилися в українську культуру. Образ євреїв у новітній українській літературі давно стояв на порядку денному, але, звернувшись до цієї теми, Шкандрій виявив, що одному досліднику під силу максимум зібрати і коротко оглянути джерела. Їх надто багато, щоб швидко написати всеосяжну монографію. Багато прикладів на підтвердження концепції Шкандрія лишилося поза його увагою через сам масштаб теми23. Так само й мені вдалося розглянути лише кілька конкретних випадків: я написав книжку про п’ятьох євреїв, які віддали перевагу українській культурі, підтримали українське національне відродження і зажили слави українських літераторів. Моя книжка про «антиімперський вибір» разом з дослідженням Мирослава Шкандрія відкрила нову сферу у вивченні розмаїтого українського єврейського контексту і міжкультурного діалогу24.

Якось Бертольд Брехт застеріг: на людину, яка хоче сказати правду, чекає кілька перешкод. Одна з них очевидна: щоб сказати правду, її треба знати. Щоб розглянути історію українських євреїв в українському контексті, треба знати цей контекст. Спроби вивести єврейське минуле за межі суто політичної історії України не гарантують новаторських відкриттів у сфері українського мультикультуралізму. Книжки на зразок «Стертих» Омера Бартова (фахівець відомий і взагалі дуже послідовний, але не в цій книжці) показують, що єврейським історикам ще слід здолати довгий шлях до розуміння українського контексту, його складнощів і нюансів25. Новий цілісний наратив, у якому проаналізовано тисячолітній досвід життя євреїв на українських землях, ще попереду. Нам ніщо не заважає скрізь і завжди вживати поняття мультикультуралізму, але ми не створимо нових мультикультурних досліджень, якщо обмежимося тільки івритськими, тільки польськими, тільки російськими чи тільки їдишомовними джерелами. Стереоскопічна картина історії євреїв в Україні вимагає нових джерел: не лише польських, турецьких чи російських, а передусім українських. Звісно, така позиція передбачає, що й українські дослідники іноді звертатимуть увагу на обсяги написаного колегами, які займаються однією з найбільших національних меншин на українських землях, що й українські колеги шукатимуть нових контекстів. Проте наразі головне питання — що треба зробити в галузі українських єврейських студій, чому так важливо працювати у цій сфері і що це дасть?
1   2   3

Схожі:

Реферат здобувача наукового ступеню кандидат соціологічних наук Національного...

«Методологія І методи соціологічних досліджень в Україні: історія...
Країни, факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультет соціології Харківського національного...

«Античні та середньовічні джерела філософії Сковороди»
Кафедра філософії та релігієзнавства Національного Університету «Києво-Могилянська Академія»

Програма ІІ сковородинівського колоквіуму На тему: «Античні та середньовічні...
Кафедра філософії та релігієзнавства Національного Університету «Києво-Могилянська Академія»

Вень-культура: пошук себе у всесвіті
Ферхад туранли. Основна доповідь була виголошена відомим українським сходознавцем Володимиром Федоровичем резаненком, професором,...

Інформаційний бюлетень №6 від 24. 12. 09
України (Національний університет «Києво-Могилянська академія», факультет правничих наук Наукма, Студентське наукове товариство правників...

Конспект уроку з історії України для 5 класу вчителя історії Миколаївської...
Навчальна: ознайомити учнів з розвитком освіти України XVI – XVIII ст. (братські школи, Острозька академія, Києво-Могилянська академія);...

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Роботу виконано на кафедрі історії України Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...

Національний університет
«Актуальні проблеми гуманітарних наук» є факультет міжнародних відносин, кафедра історії ім. М. Ковальського та Наукове товариство...

Кафедра природничо-математичних дисциплін та інформаційних технологій
Кафедра об’єдную творчий колектив з 36 співробітників (з 13 викладачів-сумісників 3 докторів та 7 кандидатів наук; з 23 викладачів...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




fil.ocvita.com.ua
Головна сторінка