Пошук по сайту

Філософія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Конспект показового уроку української літератури в 11 класі вчителя української мови й літератури

Конспект показового уроку української літератури в 11 класі вчителя української мови й літератури





Українська література, 11 клас

Конспект показового уроку

української літератури в 11 класі

вчителя української мови й літератури

Козацької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Бериславської районної ради Херсонської області

Гетьман Світлани Олександрівни

Тема уроку. Роздуми на берегах пам’яті. (Олесь Гончар. Гуманістичний пафос роману «Людина і зброя»)

Мета уроку: дослідити правдиве змалювання трагічного початку війни у романі, високу художню майстерність автора на матеріалі пейзажів, листів, батальних сцен, діалогів, авторських відступів-роздумів; розкрити колоритні образи молодих воїнів зі студентського батальйону, їхній патріотизм і стійкість у боротьбі з фашистами; з’ясувати ідейний зміст назви твору, особливості індивідуального стилю письменника, прояви романтичного в стильовій палітрі; довести гуманістичний пафос роману, планетарність мислення О.Гончара; розвивати навички літературного спостереження; формувати науковий світогляд, самостійне, критичне, творче мислення учнів на основі засвоєння ними необхідної системи знань з літератури та історії в процесі аналізу художнього твору через самостійну його оцінку, дискусійне обговорення, висловлення власного ставлення до прочитаного; виховувати сучасного естетично розвиненого читача зі сформованими почуттями національної самосвідомості та власної людської гідності; викликати у старшокласників потребу у постійному збагаченні свого духовного світу.

Тип уроку: урок аналізу літературного твору.

Форма проведення уроку: урок-роздум

Цілі:

Учні знатимуть:

  • зміст роману «Людина і зброя»;

  • зміст літературознавчих термінів «хронотоп», «символічний образ», «роман», «романтизм», «індивідуальний стиль письменника»;

Учні вмітимуть:

  • характеризувати головних героїв твору, гуманістичний пафос, ідейний зміст;

  • визначати жанр твору;

  • виокремлювати провідні ідеї, розкривати їх, спираючись на текст;

  • відшукувати і пояснює роль кольорової гами, прояви романтичного в стильовій палітрі;

  • брати участь у дискусійному обговоренні, висловлювати власне ставлення до прочитаного.

Випереджувальне завдання: учні заздалегідь отримали електронний кейс (пакет інформаційних матеріалів для роботи над текстом) для попереднього самостійного та групового опрацювання.

Зміст кейсу:

Обладнання: комп’ютер; мультимедійна дошка; мультимедійний проектор; фотовиставка «Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть...», карта-маршрут «Одіссея студентського батальйону»; колаж «Образ війни у творі», відео «Патріотизм українців ХХІ століття».
ХІД УРОКУ
І. МОТИВАЦІЙНИЙ ЕТАП.

Слово вчителя. Є такий стан людської душi, коли хочеться жити, злетiти в небо, смiятися i спiвати, дарувати свою радiсть усiм, хто поряд. Таке почуття називають щастям. Воно відвідує нас у різних видах і майже невловиме. Нiхто до цього часу не може дати точного визначення цього поняття. Та люди прагнуть бути щасливими i споконвiку намагаються зрозумiти, як цього досягти. У кожного з нас свої шляхи до щастя i своє розуміння його. То ж дозвольте зараз зазирнути у ваші юні душі і дізнатися, у чому вбачаєте своє щастя ви?

Вправа «Незакінчене речення». Я щасливий, тому що…» або «Моє щастя у …».

Дякую за відвертість. Назвіть ключові слова ваших висловлювань. Чи можна стверджувати, що наші пращури сотні чи тисячі років тому вбачали щастя у тому ж, що й ми, люди ХХІ століття?

Я щаслива від того, що ви маєте можливість почуватися щасливими, і молю Бога, щоб ніколи ваше щастя не зруйнувало жахливе слово «війна», яке, мов чорний ураган, увірвалося у життя героїв роману Олеся Гончара «Людина і зброя», про який ми сьогодні поведемо мову.

Людина і зброя… Які асоціації виникають у вашій уяві, коли ви чуєте ці два слова. Продовжіть смисловий ряд:

  • життя і смерть,

  • народження і знищення,

  • «созидание» і руйнація,

  • радість і біль,

  • красиве і потворне,

  • животворяще і смерть несуче,

  • гуманність і варварство,

  • цивілізованість і дикунство...

Скільки б ми не продовжували цей ряд асоціацій, розуміємо, що в основі лежать два діаметрально протилежні поняття, що породжують і взаємно виключають одне одне. Своєрідне замкнене коло: людина створила зброю, щоб убивати людину. Невже у цьому високе призначення людини на землі?

ІІ. ЦІЛЕВИЗНАЧЕННЯ ТА ПЛАНУВАННЯ.

Я очікую, що сьогодні на уроці ми з вами дамо відповіді на це болюче питання, яке турбує людство упродовж тисячоліть. Я хочу, щоб це був урок роздумів, переживань, відкриттів, прозрінь. Тому й дала йому назву «Роздуми на берегах Пам’яті…».

А чого від уроку очікуєте ви?
ІІІ. ОПРАЦЮВАННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ.
1. Візитка літературного твору:

  • Автор твору – Олесь Терентійович Гончар, відомий український письменник другої половини ХХ – початку ХХІ століття.

  • Назва твору – «Людина і зброя», символічна, адже концентрує в собі символи життя і смерті від зброї.

  • Дата написання і видання – написано упродовж 1958-1959 років, видано 1960 року.

  • Твір автобіографічний, адже в основі його лежать події з життя автора. Це підтверджує сам Олесь Гончар у своїх «Письменницьких роздумах».

  • Творчий задум – «Написати цю книгу підказав мені мій обов’язок перед товаришами, перед тими, хто на зорі своєї юності, в розквіті сил гинув на вогненних рубежах 41-го року», - так письменник розкрив свій творчий задум.

  • Відзнака – у 1962 році твір відзначений Державною премією УРСР імені Т.Шевченка.

  • Жанр – за жанром це лірико-філософський роман, адже твір має чітко виражений ліричний струмінь і насичений філософськими роздумами як самих героїв твору у монологах та діалогах, так і автора у авторських відступах.

  • Композиція – твір складається з 55 глав, на сторінках яких розкривається тема війни через зображення трагічних подій початку Великої Вітчизняної війни 1941 року на території східної України.

  • Головні герої – студенти історичного факультету Харківського університету, бійці студентського батальйону: Богдан Колосовський, Мирон Духнович, Андрій Степура, Славик Лагутін, Василь Дробаха, Таня Криворучко, Мар’яна Кравець, Ольга-гречанка.

  • Коротка характеристика кожного з героїв.


2. Робота над епізодами твору.

1 спалах. Демонструється заголовок першого спалаху.
«Студбат іде. Студентський батальйон добровольців проходить містом. Ідуть історики, літератори, географи, біологи, хіміки. Сама юність іде, красиві які люди все йдуть».

Слово учителя. Харків… саме з цього славного міста, першої столиці України, розпочинає свою розповідь про студентів Олесь Гончар, саме тут застала їх звістка про війну.

«Харків… Місто барикад, бастіон заводів, фортеця сили індустріальної, місто, що, як витвір самого народу, звелося серед мальовничих просторів Слобожанщини. … Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін. Ще стоїть на узвишші посеред міста сірий масивний БЧА - Будинок Червоної Армії, де згодом на місці, розчищеному від руїн, буде запалено вічний вогонь на могилі Невідомого солдата. Ще все як було. В окопах, у найтемніші ночі твого життя, коли душа твоя, знесилюючись, запрагне підтримки, на поміч їй прийде у згадках оце залите сонцем місто, де ти залишаєш своїх рідних, майдани й бібліотеки, залишаєш оту вуличку Вільної академії, від самої назви якої тебе проймає трепетне хвилювання, бо там твій університет, твоя альма-матер!»
Давайте разом з Колосовським, Степурою, Духновичем і Лагутіним пройдемо місцями їх подвигів і поразок, пригадаємо події, які відбувалися в їх житті протягом червня-серпня 1941 року, простежимо, як змінює людину війна.

Одіссея студентського батальйону… Чому саме таку назву ви дали своїй семантичній карті-маршрутові? (Поневіряння)
Виступ учнів.

1. Харків. У студентів Харків асоціюється з університетом і бібліотекою, коханням і дружбою, зі звичайним студентським життя.

Яке місце у Харкові набуло у творі символічного значення?

«Найлюдніше в парку біля пам'ятника Тарасові. Гомін, тривожно збуджені голоси, всі ждуть чогось, не розходяться. Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думає свою думу… Вгорі між деревами блищить на сонці лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг п'єдесталу, - бронзова покритка з дитиною на руках, і повстанець з косою, і той, що кайдани рве, і той, що лежить поранений біля надломленого знамена, і всі ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темніє суворою бронзою, зведена між дерев?»

Чому саме в цьому місці зібралися люди в найтрагічнішу хвилину свого життя?(Кобзар – поводир нації).

2. Чугуїв, місто під Харковом, де знаходився навчальний табір студентського батальону. «Наш окопний університет». Саме тут герої проходять справжню перевірку почуттів, Богдан і Тетяна усвідомлюють цінність свого кохання; Степура, Духнович і Лагутін – цінність дружби, взаємопідтримки.

Саме тут, у таборі, вони вперше усвідомлюють згубний вплив військової муштри на людину, порівнюючи її з Шевченковим Кос-Аралом. «Боляче просто дивитись, чим стає homo sapiens на плацу», - говорить Колосовський, спостерігаючи на невдачами і муками Духновича.

Саме тут вони усвідомлюють, наскільки рідною для них є українська земля, її чудові пейзажі. «Небо над гречками було синє, високе, ніде ні хмариночки. В прозорій далечі блищить будинками Чугуїв на горі, над Дінцем. Дерева табору ледве видніють на обрії темно-синьою смугою. І ті дерева, і білий розлив гречок, і спориш, на якому лежать, такий м'який, теплий, ласкавий, - все здавалось тепер якимось рідним, все це жаль було покидати».
3. Київщина, шевченківські місця.

«… Йдуть шевченківськими місцями чи десь недалеко від них, а верби, що так розкішно хиляться понад ставками, - це, може, ті самі, що були описані ще Нечуєм-Левицьким. Ранок народився у росах, у зелених буйнощах левад. Весь край засвітився соняшниками, що могутньо розвертаються своїми тугими коронами для цвіту…

Здавалось, земля тут прагне нестримно виявити всю свою щедрість, порадувати людей усім найкращим, що тільки може їм дати. Цвітуть картоплі, і мак по них цвіте. Соняшник вигнався під стріху, і кручені паничі по ньому в'ються. Левади ваблять холодками зеленими, водою ставків блищать, розкидаються на півбалки шатрами верб, яворів, кущами калини… В садках біліли хати дивної краси. Що не хата - то витвір мистецтва, скільки хат, стільки й доклало рук художників та художниць народних!.. Ніби змагалися в красі. І всі білі-білі, ще не оббиті дощами, чисті, святкові. Не для війни, для щасливого літа, видно, білились».

Перша зустріч з війною, зі зброєю. Саме на цих живописних просторах розпочалася для студбатівців війна: тут вони потрапили під повітряний напад «металевого хижака» і відчули свою незахищеність: «Ганебно. Зайцем зацькованим себе почуваєш, - обтрушуючись, зізнається Мороз. - Землю носом риєш, повзаєш на чотирьох, і це ти - людина двадцятого віку!»

Перший страх і жах. Уперше тут вони бачать зброю – фашистську бомбу і проводять певні паралелі з минулим: «Дивно, як у дикості багато спільного, - відходячи від бомби, заговорив до Лагутіна Колосовський. - Пам'ятаєш стріли із скіфських могил? Стріли Батиєвих орд? Вони теж з таким оперенням. Сумно стає від таких асоціацій».

Дивлячись із жахом на пошматованих і закривавлених однокурсників, Богдан говорить: «Так оце вона, війна! Оце вона в своєму справжньому образі. Тут і тебе щомиті може накрити, в криваве місиво перетрощить тебе разом з твоєю відвагою та хоробрістю, яких ти так і не встигнеш виявити!»

«Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра».

Саме тут Богдан уперше відчув подих смерті, що несла куля снайпера: «Куля дзикнула! Не встигли й злякатись. «Оце вона, близька смерть, пролетіла», - подумав він».

Перша смерть студбатівця Дробахи. Саме на Київщині студенти вперше переживають смерть друга. «…Серед розтолоченого, змішаного з землею стебелиння лежав Дробаха. Ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо від тіла, жовта, присипана землею. Моторошно дивитись було, що це лежить відірвана, обезкровлена Дробашина рука, яка могла одним ударом збити противника, з ніг, юнацька міцна рука, що торкалась в житті книг, і відбійного молотка, і твердих яблук дівочих грудей. Нема Дробахи. Загинув з усіма своїми подвигами, до яких був готовий і яких так і не встиг вчинити».

Перше небезпечне завдання Колосовського – розвідка у тил ворога; символічний образ райдуги. Тут, на Київщині, уперше Колосовський іде в розвідку в тил до ворога – «вони мають вирушити у темряву ночі, в зону смерті - за Рось. «Світ, в який вони занурювались, був для них справді зоною смерті, де за найменшу необережність доведеться розплачуватись життям. Богдан Колосовський, при всьому своєму юнацькому життєлюбстві, зараз боявся не стільки смерті - він її щодо себе просто не уявляв, - жахало його інше: бути пораненим, бути покинутим, потрапити до ворога в полон. Це було зараз найімовірніше і найстрашніше». Розвідники мають підірвати міст через річку Рось, «оту сріблясту металеву райдугу, що могутньо зводилася на світанні серед рідних просторів», щоб припинити подальше просування фашистської техніки.

Прояви людяності й гуманізму в екстремальних умовах війни. Тривалі бої на Київщині, біля Умані й Білої Церкви, змусили хлопців зробити переоцінку цінностей: серед пострілів і вибухів фашистської зброї студбатівці виявляють людяність і гуманізм, замислюючись над долею вбитого ними німця. «Хто він і як опинився аж тут, на Росі? Сам пішов чи змусили? Як він жив, хто жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарі, що такого нема, пропав безвісти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справді уявляв себе надлюдиною, був певен, що дійде до Уралу, стане володарем світу, а тепер, відкинутий цим світом, стирчить під мостом з багнетом, як падло…»

Тут студбатівці усвідомили, «яке все відносне на світі! Справжнім палацом може обернутися для людини оцей тісний фронтовий окоп». І дивлячись, як у золотих українських хлібах блищать каски фашистів, вперше в собі відчули презирство до смерті і бажання «розщепити, розлущити власноручно ту каску разом з черепом, який під нею ховавсь».

«Мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. Писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти Умань, Білу Церкву, але ми знатимем, що не про дощі то йтиметься, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, що на смерть стояв на кривавих своїх рубежах».

Студбат стікав кров’ю. Біля Тарасової гори вони втрачають свого другого друга - Славика Лагутіна. «Було таким протиприродним бачити серед цих буйних садків та рясного липневого сонця стільки покалічених людей, ще звечора здорових, квітучих, бачити біля себе знесилене, понівечене тіло товариша - струнке юнацьке тіло майже еллінської краси».

Студенти розуміють, що вони, лише із горючою пляшкою в руці перед ворожими танками вони «безсилі, як Прометей, але й великі, як він». «Історики, географи, філологи - скільки вас полягло на однім рубежі!» Кров'ю стікає їхній студбат. На криваві тріски розметала його війна. Оце твоя Україна, ось такою бачиш її. Не пісня, яка ще недавно лунала над цим краєм, над його садками та левадами в місячні ночі, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська - оце зараз твій голос, Україно. Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку. Сонячною, квітучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогодні? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбі матерів і жагучому горі синовнім - така нині ти, Україно 41 року».

Ось який висновок роблять наші герої після тяжких боїв на Київщині. «Рось протверезила нас. Я побачив, що війна - це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тільки можна уявити. І ще зрозумів, що для перемоги самого бажання мало, це мені видно тепер. В броню хочу закуватись і піти на них з усією силою, а не з голими руками, як отам на Росі». Вони зміцніли духом. Це вже не ті жартівливі студенти-романтики, а справжні патріоти своєї батьківщини, готові стояти на смерть.
4. Запоріжжя.

Це рідне місто Богдана Колосовського. І найвеличніше диво цього краю – Дніпрогес через увесь Дніпро – «бетонна гребінка «биків», і крани над греблею, і схожий на казковий палац будинок електростанції на правому березі, облицьований темно-рожевим вірменським туфом, - всі ці споруди разом з каменем берегів, з блакиттю Дніпра, із зеленими горбами Хортиці, із високим вигнутим куполом неба зливаються тут в єдине ціле, постають як єдиний гармонійний витвір, розпочатий природою і довершений людиною. «Все оце, що так нахтненно будувалось, що зводилось мільйонами трудових рук, хіба воно будувалось для бомб? - думає Богдан.

Біля Дніпрогесу студбатівці втрачають Степуру, а саму величну споруду – греблю – висаджено у повітря.
5. Ногайські степи (Північне Приазов’я).

Тут герої потрапили в оточення, почали відступати на схід, тяжко переживаючи ганебність стати полоненим. «Полон - це лякає найбільше, це гірше, ніж смерть. Таких, як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степові, кривавими колонами женуть на захід, за Дніпро, звідки повороту нема».

Тут вони втрачають Мирона Духновича.

Неймовірно швидко війна перековує людину на свій лад. Ще «Іліада» бриніла нам у вухах, а ми вже були готові вбивати. Чим далі почуваю все більшу потребу вбити, вбити собі подібного, якого-небудь співплемінника Шіллера, Гете. Іноді маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?» - замислюються герої над такою своєю жорстокістю.

Однак взявши у полон німця - офіцера хімслужби, розробника смертельного газу –вони всі жадають розправи над ним. «Нам хочеться бачити його кров. Але ж цим я поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з ним, фашистом, а я не хочу спускатись до їхнього рівня. Голодні, обдерті, оточені, ми будемо іншими, ми ніколи не станемо схожими на них – убивць!» Війна показала студбатівцям, як легко розбудити в людині звіра. Але вони усвідомлюють, що потім вгамувати його буде дуже нелегко. Тому залищаються людьми, гуманістами.

У той же час у них, атеїстів, з’являється віра в бога – як єдиний порятунок у безвиходді. «Атеїст я, але захотілось і самому звернутися до небес, добутись відповіді: нащо, нащо це все? Оця руйнація. Пожежі до хмар. Шал нищення. Чому це все необхідно?»

Одіссея студбатівців закінчується, вони досі в оточенні, але ні на мить не втрачають віри у перемогу: «Ми вийдем з оточення. Кожен із нас має в серці заряд, силу любові й ніжності, що виведе нас до мети. Сильні духом, пам'ятаєш ти такий вислів? Тоді ми трохи по-книжному уявляли собі таких людей, а за цей час скільки я бачив їх живими, бачу поруч себе і зараз. На танки ворожі вони кидались з горючими пляшками за Дніпром. Грудьми ставали на оборону споруд Дніпрогесу, тримали рубежі, які, здавалось, нічим уже втримати не можна. Але чи не найбільше оця сила духу людського відкривається мені ось тут, коли ми, одрізані від своїх, в далекім оточенні, ідемо в степах під нічийним небом, не підвладні нікому, крім самих себе. Наче поза часом ідемо, не знаючи, що робиться на інших фронтах. Мета наша десь у тумані, за мороком ночі, але ми готові, здається, хоч все життя іти, аби досягти її. Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя - у нас самих, в нашій волі, в наших серцях».

Чому, на вашу думку, Олесь Гончар зобразив у творі саме перші місяці війни, її початок? (Це найтрагічніші часи поразок й відступів; це період шоку й адаптації, коли людина ще не звикла до насильства, тому діє за велінням серця; це нові випробування, у результаті яких розкривається її справжня сутність).
У чому полягає особливість хронотопного комплексу роману? Невже часопростір у творі обмежуються трьома-чотирма місяцями 1941 року і територією сходу та півдня України?

Події, що відбуваються зі студбатівцями, обмежуються саме цими часовими й просторовими рамками. Але, напевно, недарма Гончар зробив своїх герої студентами-істориками. Домінантним у розкритті хронотопу в романі стають численні діалоги студентів, насичені історичними іменами та подіями від часів існування Трої, Ассирії, Скіфії, Карфагену, Помпеї, Ольвії і до спроб зазирнути у майбутнє. «Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій, - сказав професор сумовито. - Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів. Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення».

Історичні паралелі звучать і в авторських філософських відступах. «То оце поступ? Оце прогрес? Всього сто тисяч років тому похмурі неандертальці з низьким лобами виходили з своїх печер, озброєні примітивним кремінним знаряддям. Минуло, по суті, зовсім небагато часу, і людина здобула крила, піднялася в повітря, перетнула океани. Людина стала Гомером, стала Шекспіром, Дарвіним, Ціолковським. Богорівна! І ось тепер, на верховинах двадцятого століття, знову цей чорний, смердючий вибух дикунства, канібалізму. Високорозвинута, культурна нація раптом породжує армію бандитів, убивць! Планета в темряві».

Образ рідної землі, України автор створює за допомогою символічних образів білих хат, зелених левад, золотих хлібів, високих райдуг. Особливе смислове навантаження несе образ нічного зоряного неба: зірки - це зв'язок між Богданом і Танею. «Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був той час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його біля себе».

Зірки – це також і зв’язок між минулими й майбутніми поколіннями. «Отаке ж зоряне небо було і над Гете, і над Коперніком, і над філософами та поетами Еллади. Люди мінялись, покоління за поколіннями проходили, а воно над ними все зоріло, як вічність.

Бачило багато, але ніколи, мабуть, не бачило стільки пожеж на землі, стільки передчасно обірваних життів людських».

Отже, за допомогою часопростору Олесь Гончар, по-перше, надає темі війни планетарного рівня, по-друге, називає його вселюдським злом, яке у всі часи несло смерть і нищило найкраще у людині.

2. Демонструється заголовок другого спалаху.

«Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише», - чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров'ю напише правду про кожного з нас».

Якому з героїв, на вашу думку, належить особливе місце у романі і чому?

Кожен з героїв виконує свою особливу роль, своє особливе призначення у реалізації творчого задуму письменника.

Богдан Колосовський – головний герой твору – є взірцем мужності, людиною обов’язку й честі. Його можна назвати ідеальними, але це образ виписаний Гончарем надзвичайно реалістично. І немає жодної підстави вважати його штучним. Він справжній патріот рідної землі, який іде у бій не за якусь аморфну ідею, а через власні переконання. «Трагічна історія з батьком - це найболючіша рана його життя. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу… Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким він є, - готовим на подвиг. В цей грізний, напружений час, коли Батьківщина в небезпеці, йому не довірено зброю, його відкинуто геть! Так що ж, по-твоєму, якщо мій батько там, якщо йому судилося постраждати, то мені, його синові, доля народу, Батьківщина моя менш дорога?»

Андрій Степура – хлібороб з діда-прадіда, поет у душі, зазнає духовного переродження на війні. Закоханий у Маряну Кравець, він вважає Славика Лагутіна суперником. «В душі його вкоренилась невиправна чужість до Лагутіна. Темна сила ревнощів, та сама сила, що клекотіла в його дідах і прадідах, що з кіллям гасала ночами по сільських вулицях, розламувала тини, носила ворота на плечах. Важка неприязнь залягла між ними, неприязнь, яка Лагутіна більше дивувала, а в ньому раз у раз розбушовувалась жагучою ненавистю…» Але тяжкі воєнні будні змусили його змінитися. «Зараз не хотілося й думати про те, що це він колись його ревнував, ненавидів у ньому суперника, жадав йому смерті. Все те відійшло, згинуло, розвіялось десь за чадом, за димом їхнього бою, і перед Степурою зараз був тільки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власної крові, взяв би на себе найболючішу частину його мук, аби тільки стало йому легше»

Мирон Духнович – цей факультетський вільнодум і філософ, – людина з великою букви, людина вищої проби. До глибини душі цивільний, який виростав серед книг і вірив їм чистою вірою серця, у перші дні війни навіть і не розглядав варіант своєї участі у цій безглуздій війні, справжньому дикунстві. «Він не здатен уже нічим і ніким захоплюватись, в сповнених відчаю думках він бачить лише, як все нищиться навкруги і всі сили людські, весь розум людський поставлені на службу цьому нищенню, і у власній душі його руйнується щось найдорожче, розсипається під ударами дійсності оте прекрасне…»

«Але ж я не боюсь! - запевняв він себе. - Мені не страшно, не страшно зараз нічого! Це, мабуть, і є ота мить, коли навіть найзвичайніша, найневоєнніша людина - і та стає здатною на рішучий вчинок». Він почував себе часткою цього застиглого в напрузі колективу і з подивом відкривав для себе, що він теж не боягуз, що він з цього місця не відступить, не втратить самовладання».

Свідомо іде на смерть, на подвиг: «Як і всяка комаха, я, звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планеті ще певний час, але коли б це треба було для цілковитого знищення воєн - даруйте за високий штиль - єй-єй, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-моєму, кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зеніту - вміння, коли треба, пожертвувати собою».

Спартак Павлущенко – людина, вихована тоталітарною системою, надто підозрілий до людей, має викривлене розуміння патріотизму. І той перероджується після участі у безглуздій атаці під керівництвом самодура Девятого та розмови з комісаром Лещенком. «Спартак сидів замислившись. Вперше йому доводилось чути такі речі, такі для нього незвичні міркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточує. І почувається, що це не фрази, не схоластика, почувається, що комісар не на словах, а на ділі вірить в людину, в її високі якості, в непохитність її переконань. Бач, він каже, - гуманітарник. А що, коли ти дійсно був несправедливим у своїй недовірі, в своїй упередженості до того ж таки Богдана? Може, твоя лінія в житті справді була хибна, і перед тобою відкривається можливість жити інакше, керуватись у взаєминах з людьми іншими нормами, ніж ті, якими ти керувався досі? Занадто великим виявися розрив між його уявленням і тією новою наукою, яку він виніс з уроків на Росі.

А остаточним рушієм на шляху до духовного переродження стає кохання до медичної сестри Наташі. «Піду з госпіталю з твоєю любов'ю і воюватиму за цю любов, всього віддам боротьбі з ненависним ворогом». «Ти мене відродила. Ти зробила мене щасливим. І хоч де я буду, хоч у яких боях, ніколи тобі не буде соромно за мене» Фронтовий наш університет, дарма що такий короткочасний, він багато на що мені очі відкрив».

То що ж є для людини справжнім падінням? І чи буває падіння сходинкою до зростання?(духовне зубожіння, моральне виродження)

Літературознавці стверджують, що роман «Людина і зброя» має новаторський характер. Чи погоджуєтеся ви з цією думкою?

У творі порушується тема відчуженої особистості (Колосовський – син ворога народу); автор акцентує увагу на національній приналежності студбатівців - герої твору українці, а не радянські люди (вони мають давні за походженням українські прізвища і риси характеру притаманні українському народові); представники тоталітарної системи у творі – це негативні персонажі, здеморалізовані слабодухі.
3. Демонструється заголовок третього спалаху.

«Так оце вона, війна! Оце вона в своєму справжньому образі! Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку! Хто раз її спробував, тому на все життя вистачить нею відпльовуватись»

Ще мріють степи з достигаючими хлібами, і вітер польовий, і небо, повне жайворонків, і райдуги, що над полями світяться соковито! В садах біліють хати дивної краси!

Фашистська ніч огорнула Європу, хвиля вандалізму накочується все ближче. Війна! Іде. Як буря, як ураган, іде.

В тисячі квартир стукає війна, вручає повістки. Плачуть, вдовіючи, жінки по квартирах, віддаючи війні своїх найдорожчих.

Бомби впали сьогодні на хліба. Танки вже десь їх толочать, снаряди довбуть. Заблищали над золотими хлібами каски фашистів… Літаки вогнем поливають з неба людей. Рушиться, руйнується все.

Чорним ураганом бушує війна. Реве моторами, скрегоче залізом танкових армад, торохтить по вишневих садках мотоциклами, вигукуючи над Україною, як бойовий свій арійський девіз: «Млеко! Яйка!»

Іде, мов той чорний ураган, що з корінням вивертає дерева, змітає людські оселі, трощить все на своєму шляху. Залізні лапища танків рвуть груди української землі.

І не бджоли вже дзижчать на полях, а кулі. Не солов’ї витьохкують у буйнощах садів, а застигли в мертвій непорушній тиші фашистські зозулі.

А вгорі на гіллях садків, на червоних, ніби кров'ю обкипілих вишнях гусінь – сіро-зеленава гусінь розміром з людину.

Тьма і вогонь. Весь світ тільки це - первісна тьма і тривожний, небачених розмірів вогонь. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рідких, високих. Як руки війни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться, на мить якусь зупиняться в хмарі світлим вогняним кулаком, вкоротяться й зненацька щезнуть, сіючи тривогу.

І вже зникло все, і над безкраїм хаосом тьми зостається тільки вона, ота цяточка - людина у нічній високості. На вістрях прожекторів людина, дюралюміній і бомби.

«Так оце вона, війна! Оце вона в своєму справжньому образі!» Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку! Хто раз її спробував, тому на все життя вистачить нею відпльовуватись.
Ідея твору:

"Навіть гинучи, твердо віритимемо, що після нас стане інакше і усе це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі"!
Чи робить спробу автор у творі розкрити причину виникнення воєн?

Невідома сила в людині: «Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій, -сказав професор сумовито. - Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів. Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення.

Пропаганда: «Одурманений фашистською пропагандою німець, може, й справді уявлялв себе надлюдиною…»

Цивілізаційні процеси: винаходи людства часто передають у руки божевільному, в руки маніякові, який всі ці плоди людського генія повертає на війну.
Чи пропонує автор варіанти вирішення проблеми виникнення воєн на землі?

Вустами Тані: Мабуть, ото і є щастя. Мабуть, ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне.

Вустами Спартака: Якщо зостанемось, нам треба жити інакше, - говорить Спартак, з ногами всідаючись на парті. - Зовсім інакше, друзі. Це, що ми переживаємо зараз, не може минути для нас безслідно. Ж-жити дружніше, я-якось тепліше. З новим, чуйнішим ставленням один до одного. Так будемо ж-жити. Хіба це неможливо!
ІV. ЕТАП РЕФЛЕКСІЇ.
1. Тепер слово за вами, люди ХХІ століття. Адже сьогодні, як ніколи, актуально звучить

тема війни.

  • Чому світ знову на порозі війни?

  • Як уникнути цього дикунства і варварства? Як розірвати це замкнене коло?

  • Як унеможливити виникнення війн у подальшому?

  • У чому ж призначення людини на землі?


Человек убивает без всякой причины. Человек пытается подавлять, вместо того чтобы понимать, пытается манипулировать, вместо того чтобы любить, потому что для любви нужно огромное понимание.

Ошо
Хто просувається в науках, але відстає в моралі, той швидше йде назад, ніж уперед.

Аристотель
А закінчимо наш урок словами, які 10 квітня 1986 року Олесь Гончар сказав перед студентами та викладачами Київського університету. Ця промова, по суті, стала девізом всієї творчості письменника. Ось вона:

"Всім нам треба навчитися дорожити тим, що нам даровано від колиски. Дорожити лісами, водами і повітрям. Дорожити історією та мовою. Потреба оберігання миру, духовних цінностей та природного середовища повинна бути в кожному з нас такою ж сильною, як інстинкт самозбереження. Робити все для того, щоб зберегти мир, щоб оберегти від зруйнування планету – цю прекрасну квітку життя, що як диво із див лежить серед чорних холодних колісничних безвістей, – зберегти її і передати в усій красі потомкам – для цього варто жити".

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Конспект показового уроку зі світової літератури в 9 класі вчителя світової літератури
Мета: Розглянути епоху Просвітництва у культурному контексті; розкрити духовні цінності доби; ознайомити учнів з поняттями «просвітительський...

Конспект уроку в 7 класі Вчитель Пилипенко Людмила Дмитрівна, викладач...
РА: розвивати уже зв'язне мовлення, навички виразного читання, дослідницької роботи; вміння узагальнювати матеріал,аргументувати...

Конспект уроку-роздуму з української літератури в 11 класі з використанням...
Тема уроку. О. П. Довженко. Кіноповість «Україна в огні» – твір про трагедію українського народу у Великій Вітчизняній війні

План-конспект уроку
Ганенко Олександра Андріївна, учитель української мови та літератури, Донецька загальноосвітня школа І-ІІІ ст. №124

Виступ на педраді вчителя української мови та літератури
Основне завдання шкільного курсу української мови полягає у формуванні культури мовлення учнів, тобто в забезпеченні вміння змістовно...

«Учитель року 2015» Підготувала учитель української мови І літератури
Зош І-ІІІ ступенів Добропільської районної ради представляє Пивоварову Олену Миколаївну, учителя української мови І літератури Святогорівської...

Програма освітньої діяльності підвищення фахової кваліфікації вчителів...
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи вчителів української мови І літератури

Програма освітньої діяльності підвищення фахової кваліфікації вчителів...
Методичні рекомендації щодо організації самостійної роботи вчителів української мови І літератури

Уроку з української літератури на тему: Викладач української мови
Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", охарактеризувавши образи роману, дослідити, як у творі відтворено добро І зло,...

Методична розробка «методика проведення уроку української літератури...
...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




fil.ocvita.com.ua
Головна сторінка