Пошук по сайту

Філософія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Опорний конспект лекцій з дисципліни „ етика таестетик а” м. Кременчук

Опорний конспект лекцій з дисципліни „ етика таестетик а” м. Кременчук





Сторінка1/5
  1   2   3   4   5


Міністерство освіти та науки України

Кременчуцький льотний коледж НАУ

В.Д. БРАТЕНШІ

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з дисципліни
Е Т И К А та Е С Т Е Т И К А”

м. Кременчук

2006

Р о з д і л І. Е Т И К А.

Тема 1. ПРЕДМЕТ ЕТИКИ. ОСНОВНІ ЕТИЧНІ ВЧЕННЯ.



  1. Етос і мораль.

  2. Етика як філософська наука.

  3. Завдання науки етики.



1. Етос і мораль.

Термін „етика” походить від давньогрецького „ethos”, яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло.

Згодом однак у слові „етос” почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер.

Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того чи іншого явища.

Зокрема йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Піфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій) тощо.

У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384-322 рр. до н.е.) знаходимо два терміна, похідні від слова „етос”: „етікос” (тобто „етичний”) і „етика”.

Термін „етичний” потрібний був мислителю для позначення чеснот, що стосується людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот, пов’язаних з мисленням, розумом людини.

Що ж до науки – галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, - то таку науку Аристотель та його найближчі учні й назвали етикою.

Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття.

В латині також здавна існувало слово „mos”, яке, подібно до „етосу”, означало „характер”, „вдачу”, „звичай”; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила.

Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 д.н.е.) утворює від іменника „mos” – з прямим посиланням на аналогічну операцію Арістотеля – прикметник „moralis” – „той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв”.

Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека Старший, інші римські письменники і філософи, а вже в IV ст. н.е. виникає термін moralis – мораль.

З часом поняття „етика” й „мораль” стали загальнопоширеними.

При цьому термін „етика” зберіг своє первісне арістотілевське значення і досі позначає головним чином науку.

Під „мораллю” ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

„Мораль” і „моральність” – не одне й те ж.

Відмінність між мораллю і моральністю, на яку звертав увагу ще великий німецький філософ Г.Гегель, коротко можна сформулювати таким чином.

Мораль, на відміну від моральності (рос. „нравственности”) передусім виступає як певна форма свідомості – сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаємо латинське „mos”), норм поведінки.

Що ж до моральності („нравственности”), то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.

Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

Розглянувши основну етичну термінологію, ми вже склали певне попереднє уявлення про етику та її предмет.

Це уявлення, однак, надто загальне. І нам його необхідно поглибити.

2. Етика як філософська наука.
Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто включаючи й моральність) як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний.

Етика у своїй сутнісній основі є наукою філософською.

Що ж, зрештою, являє собою мораль (звичайно разом із моральністю) як модифікація загального відношення людини до світу?

Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти на це запитання.

Та мабуть, найбільш лаконічно й вірно дав визначення моралі московський професор О.І.Титаренко:

Мораль – це такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

Це визначення поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотніші.

Що це, власне, означає?

По-перше, мораль як предмет етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-перетворювального ставлення людини до життя.

Вона знаходить свої духовні витоки в царстві людської волі, практичного розуму (за словами великого німецького філософа І.Канта (1724-1804)).

Відповідно до цього, й етику як науку в безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудовувати власну особистість тощо.

В цій практичній спрямованості, притаманній моралі загалом, розрізняють дві істотно відмінні форми, що за аналогією з відповідними латинськими граматичними конструкціями (бажаний і наказовий способи дієслова) одержали назву оптативної й імперативної.

Для етичної думки останніх століть більш значною є саме імперативна мораль, в основі якої лежить те чи інше веління (лат. іmperatum – наказ, веління), вимога або заборона щось робити.

Класичним виразником і теоретиком подібної моралі і є І.Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов’язок категоричний імператив, вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише поваги до них.

Що ж до „хрещеного батька” етики Арістотеля, то його вчення репрезентує скоріш оптативну мораль ( лат. оptimus – найвища ступінь порівняння від bonus – гарний, благий), що орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя.

Мораль подібного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою.

По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі.

Саме тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу, відповідальну чи безвідповідальну – мораль вступає в свої права.

Третій суттєвий момент наведеного визначення пов’язаний з осмисленням моралі як особливого відношення людини до дійсності.

Ми звикли до того, що якість моральності чи аморальності приписується, як правило, стосункам між людьми.

Але чим далі, тим більшою мірою нам бачиться істотна неповнота такого підходу.

Придивимося насамперед до відносин людини з представниками природного світу.

Ось якийсь негідник знущається з беззахисної і безсловесної живої істоти – але ж чи маємо ми, власне, право називати таку людину негідником, тобто морально кваліфікувати її дії відповідним чином?

Усупереч елементарному людському чуттю, донедавна наша етика не мала простої й ясної відповіді на подібні запитання.

Адже нещасні кіт чи собака не є суб’єктами моральних відносин!

І для засудження відвертого неподобства вчені шукали обхідні шляхи.

Руйнування природи й нищення живих істот засуджувалося на тій підставі, що природне середовище є корисним, життєво необхідним для людини, тому той, хто його нівечить, тим самим завдає шкоди й інтересам людського суспільства.

В результаті утверджувався типово егоїстичний підхід: якщо не хочеш для себе неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися.

Потрібна була нинішня глобальна екологічна криза, що поставила на край небуття людство, а з ним і все життя на Землі загалом, щоб ми належним чином усвідомили просту, зрештою обставину: природу в принципі врятувати неможливо, якщо вбачати в ній лише певну корисну для людини річ, якщо не визнавати за нею статусу самоцінності, не розглядати її як суб’єкт потенційно безмежної сукупності моральних зв’язків.

Оскільки ми утверджуємося в розумінні моралі як певного загального відношення людини до дійсності, як певної форми співвідношення – стає більш очевидним саме філософський характер етики як науки.

Адже предметом філософії саме і є загальні основи людського буття і відношення до світу.

Нарешті, четвертим з істотних моментів визначення моралі є те, що все перелічене й розглянуте нами досі набуває власне моральної якості тільки тоді, коли потрапляє у сферу протистояння добра і зла.

Моральними є тільки ті імперативи, ті прагнення, ті оцінки й ті відношення до дійсності, які виражають це протистояння, акумулюють у собі його напругу.

3. Завдання науки етики.
Всі знають вислів: „не читайте мені мораль!”

Викладення етики – не читання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності.

Передусім етика є наукою; і завдання, які вона розв’язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.

Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні – емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань та діяльності.

Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об’єкт і спирається на дані спостережень та експериментів.

Теоретичний рівень передбачає самостійну діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які пізнаються, і втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах наукових понять.

Етика як наука на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному – її пояснює; тим і тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності.

Як філософська дисципліна, етика розширює духовний кругозір особистості, з’ясовує для неї зміст і сенс моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну творчість людини.

Тема 2. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МОРАЛІ.



  1. Мораль і проблема її соціальної детермінації.

  2. Первісні форми регуляції людської поведінки. Процес виокремлення моралі.

  3. Мораль та інституційна регуляція. Мораль і право.

  4. Мораль і звичай.

  5. Політика і етика.



1. Мораль і проблема її соціальної детермінації.
Як ми вже могли переконатися, моральність, усупереч поширеному її тлумаченню, не є явищем виключно соціальним.

Виходячи у своєму застосуванні далеко за межі міжлюдських стосунків (тобто соціальності в найширшому розумінні слова), вона й за самою своєю суттю не може бути зведена до останніх, не може розглядатися тільки як похідна від них – так само як не можуть розглядатися подібним чином ні мистецтво, ні філософія, ні релігія, ні наука.

Всі ці форми духовності, кожна по-своєму, є цілісними проявами людини.

Людина ж співвідноситься у своєму формуванні й існуванні з усім навколишнім буттям – аж до Всесвіту.

Разом з тим у царині моральності й внутрішньо (виходячи з її власних настанов) важливою виявляється проблема тієї „орієнтації на поведінку інших”, у якій, зокрема, класик німецької соціології М.Вебер вбачав суть соціальної дії.

Сфера подібної орієнтації та суспільної детермінованості моралі власне й окреслює її соціальне буття, дає підстави говорити про неї як про соціальний феномен.

Істотність даного її зрізу не викликає жодних сумнівів, більш того, саме цей соціальний зріз моральності в основному й породжує її найактуальніші проблеми.

Деякі з цих проблем ми розглянемо в цій лекції.

2. Первісні форми регуляції людської поведінки.

Процес виокремлення моралі.
Основна соціальна функція моралі, яка визначає специфіку її соціального буття, - це функція регуляції людської поведінки та міжлюдських стосунків.

Жодне суспільство не може скластися й існувати на ґрунті хаотичного зіткнення сліпих егоїстичних інтересів, нічим не нормованого й не впорядкованого.

Такий гіпотетичний стан нульової впорядкованості суспільного життя англійський філософ Т.Гоббс (1588-1679) охарактеризував як „війну всіх проти всіх” (лат. „bellum omnium contra omnes”).

Нестерпність такого стану суспільства змушує людей, на думку Т.Гоббса, укласти між собою своєрідну угоду, соціальний договір, який, обмежуючи на засадах взаємності права кожного індивіда, тим самим має гарантувати реалізацію основних серед них, передусім права на життя і його захист (що передбачає виникнення держави і закону).

Втім, ще до Т.Гоббса ідею соціального договору висували мислителі пізньої античності; в XVI ст. ми знаходимо її в нідерландського соціолога й правника Г.Гроція (1583-1645); згодом її розвивали такі видатні мислителі як Дж.Локк, Б.Спіноза, І.Кант, Ж.-Ж. Руссо.

Це уявлення відбивало переконання у внутрішній притаманності суспільному життю людей певних форм його нормативної регламентації.

Реально ми бачимо, що вже в первісному людському колективі в міру його виходу за межі загальнобіологічних детермінант поведінки – інстинктів стадності, збереження виду, материнського інстинкту – починає утверджуватися і розгалужуватися система власне нормативної регуляції життя, тобто такої, що в той або інший спосіб звертається до людської свідомості.

Набуваючи інколи у своїх конкретних проявах уже цілком осмисленого характеру, ці первісні поведінкові норми мали форму жорстокого примусу.

В примусовості цих норм синкретично (нерозчленовано, до майбутнього розмежування) поєднувався вплив магії, звичаю, міфу, а також того, що в пізніші часи дістало назву моралі, - недарма в літературі інколи йдеться про „мононорми” первісного життєустрою.

Яскравим прикладом таких мононорм є вироблена в родовому суспільстві система заборон – табу.

Те, що відомо сучасним дослідникам про феномен табу, дає підстави вбачати в ньому складний, але цілісний комплекс уявлень, в основі якого – категорична заборона певних дій і намірів.

Звичайно, чистої моралі в первісному суспільстві ще не існувало.

І все ж протягом усієї первісної історії людства відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодом утворили якісно специфічний феномен моралі: піклування про старих, дітей і жінок, своєрідна дисципліна праці й співробітництва, певна культура людських стосунків, усталена система виховання, зокрема морального.

Палеолінгвістика свідчить, що вже в давньому кам’яному віці (палеоліті) люди мали уявлення про добро, обов’язок, совість та деякі інші фундаментальні моральні категорії.

Проте, власне з мораллю як особливим суспільним феноменом і притаманними їй формами нормативної регуляції ми починаємо мати справу пізніше, коли розкладається первісний синкретизм (нерозмежованість) людського буття і, зокрема, давня „мононорма” поступається місцем диференційованим упорядковуючим і регулятивним впливам цивілізації, що народжується.

Саме з розвитком господарства і торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад, що підривали замкненість традиційних родоплемінних колективів, формуванням власне суспільних станів і класів, появою держави, що закріплює ці процеси, – виникає потреба в становленні якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов’язаних з єдиним родовим або племінним центром.

Виникає і утверджується право, тобто система соціальних норм та відносин, додержання яких забезпечується силою і авторитетом держави.

3. Мораль та інституційна регуляція. Мораль і право.

Що ж є характерним саме для моралі як специфічної форми регуляції людської поведінки?

В пошуках відповіді на це запитання звернемо увагу насамперед на існування в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм нормативної регуляції, що доповнюють одна одну, – регуляції інституційної та поза- інституційної.

Якщо розглядати „інститут” як „установу”, що має певну опредметнену форму й цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій, то мораль інститутом не є (так само як звичай, мистецтво тощо) і моральну регуляцію неможливо вважати регуляцією інституціональною.

Цим вона передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту як держава.

Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на його грунті можна найчіткіше уявити принципову відмінність між мораллю і правом в аспекті, який ми розглядаємо.

Справді, якщо для права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту держави, то моральні норми й правила поведінки утверджуються здебільшого спонтанно (самочинно), в самій практиці людських стосунків, у людському житті, в процесі розвитку тих або інших соціальних груп.

Якщо примусовість правових норм випливає із сили й авторитету держави, то обов’язковість моральних імперативів має інші джерела – в людському сумлінні, в моральній свідомості людини й суспільства.

Право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм.

Правових норм має бути скінчена кількість.

Норми ж моралі принципово не можна звести до будь-якої скінченої їх множини, а через це не може існувати й будь-який вичерпний кодекс моральних норм.

Легко помітити, що й ця відмінність укорінена в зазначеному протиставленні інституційного й позаінституційного.

Адже погляд права на людину – це завжди погляд іззовні, з позицій певного соціального інституту, що має справу з реалізацією певних цілком конкретних функцій.

Що ж до моралі, то її головний „пункт спостереження” – не іззовні, а в самій людині, в її совісті, в її душі.

„Око” моралі спостерігає людину, таким чином, у всій неперервності її внутрішнього досвіду, всьому розмаїтті її життєвих ситуацій.

Із зазначених відмінностей, однак, не випливає, що мораль не має тісних зв’язків із правом або ж що вона не спирається в реалізації власних функцій на ті чи інші соціальні інститути.

Наявність у суспільстві розвинутої системи правових інститутів утворює для розвитку моралі незрівнянно кращі умови, брак яких не може бути компенсований ніяким моральним подвижництвом окремих осіб.

Безсумнівний прогрес саме з точки зору моралі становить інституціоналізація тих норм, які цього потребують.

За останні роки почастішали випадки, коли ті чи інші правові акти приводяться у відповідність із вимогами моралі, починають адекватніше відображати їхню суть.

4. Мораль і звичай.
Суттєвим для уточнення специфіки моралі як суспільного явища постає в цьому зв’язку її порівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки як звичай.

Подібно до моралі звичаї також складаються спонтанно в житті конкретних людських спільнот.

Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства.

Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя.

Проте, віддаючи звичаям належне, зважимо все ж і на їхню принципову відмінність від моралі.

Якщо спробувати сформулювати найзагальніший принцип звичаю як такого, він мав би вимагати: „Роби так, як роблять усі!

На відміну від цього мораль ґрунтується на дещо іншій засаді, від людини вона вимагає: „Роби так, як мусять робити всі!”

Отже, перед тим, як учинити щось, я маю щонайперше спитати себе не про те, як повівся би на моєму місці мій сусід або прадід, а про те, чого в даній ситуації вимагає від мене мій обовязок.

Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути.

5. Політика і етика.
Згідно з Аристотелем, етика і політика внутрішньо являють собою деяку гармонійну єдність „філософії, що стосується людських справ”.

Гармонійне поєднання етики й політики у Аристотеля базується на специфічному баченні обох, значною мірою обумовленому самим духом античної класики: етиці етосу тут відповідає політика полісу.

Піклування про благо, особисте і спільне, перетворює у Арістотеля як етику, так і політику на арену своєрідної практичної мудрості, пов’язаної зі здатністю „приймати вірні рішення в зв’язку з благом і „корисністю” в приватних і громадських справах."

Зовсім іншій тип теоретичного осмислення політики і етики, що передбачає їх граничне розмежування, демонструє нам відомий трактат Н.Макіавеллі „Державець” (1532 р.) (“Il principe”).

Якщо у Арістотеля (твір „Політика”) ми маємо „політику” як деяку теоретичну модель сукупного громадського життя поліса, то флорентійський мислитель окреслює саме постать індивідуального політичного діяча , що існує в атмосфері не спілкування, а інтриг, підступів і воєн.

Політичну діяльність Чезаре Борджіа, феноменального лиходія, Макіавеллі виправдовує тим, що, незважаючи на аморальні засоби, які він застосовував, вона сприяла зміцненню держави.

Через два з половиною століття після смерті Н.Макіавеллі німецький філософ і мораліст І.Кант суворо заборонить підходити до принципів моралі з точки зору емпіричної корисності, так само як і перетворювати людину на засіб для будь-яких цілей.

Подібно до того як Макіавеллі започаткував тип автономної політики, яка вважала себе вільною від будь-яких моральних зобов’язань, Кант започатковує історичний тип автономної моралі, простої і суворої, котра знати не хоче жодних політичних хитрощів і мудрувань.

І в тому, і в другому випадку окреслені вище здобутки арістотелівської концепції взаємопов’язаності етики і політики зникають здавалося б безслідно.

Реальний досвід Нових і Новітніх часів підтвердить різке розмежування вказаних форм регуляції людської діяльності.

Однак, наприкінці ХХ ст. пожвавився інтерес до ідейної спадщини Арістотеля, що явно здобуває чергове „нове дихання”.

Позитивні сподівання нинішньої епохи виявляються багато в чому співзвучними арістотелівському баченню політики як „спілкування вільних людей”.

  1   2   3   4   5

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Опорний конспект лекцій з дисципліни „ соціологія” м. Кременчук 2008...
В соціологічній літературі назва цієї науки конструюється з латинського слова societas (суспільство) та грецького слова „lodos” (слово,...

Опорний конспект лекцій з дисципліни „ політологія” м. Кременчук...
Виділити політологію із системи суспільствознавчих наук як специфічну наукову дисципліну дуже важко. По суті не існує уніфікованого...

Опорний конспект лекцій з дисципліни „Історія України” для студентів...
Сминтина О. В., доктор іст наук., доцент Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова

Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Основи природознавства»
Даний посібник містить конспекти лекцій, передбачених навчальною програмою для студентів ІІ курсу вищих навчальних педагогічних закладів...

Антипчук А. Ф. Водна мікробіологія: Опорний конспект лекцій
Перелік підручників та навчальних посібників, виданих упродовж 2008 р., авторами яких є співробітники базової структури Університету...

І. курс лекцій з дисципліни «релігієзнавство» Тема 1
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...

Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Фізіологія внд» для студентів...
Вищий комунальний навчальний заклад Сумської обласної ради «Лебединське педагогічне училище імені А. С. Макаренка»

Опорний конспект з основ статистики професія: 4121 обліковець з реєстрації бухгалтерських даних
Григанич Н. С опорний конспект з основ статистики. Професія: 4121 обліковець з реєстрації бухгалтерських даних, оператор комп’ютерного...

Конспект лекцій для підготовки молодших спеціалістів спеціальності 03050801 «Фінанси І кредит»
Конспект лекцій для підготовки молодших спеціалістів спеціальності 03050801 «Фінанси І кредит» та 03050401 «Економіка підприємства»...

Опорні схеми для 7 класу «Ісус Христос ідеал для наслідування» розроблені...
«Християнська етика 1 – 11 класи» (Львів, 1997), згідно календарно-тематичного планування з християнської етики (Самолюк Г. С., Николин...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




fil.ocvita.com.ua
Головна сторінка