Пошук по сайту

Філософія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

«Кулінарні фіґлі» це оновлене видання «Фуршету від Марії Матіос»

«Кулінарні фіґлі» це оновлене видання «Фуршету від Марії Матіос»





Сторінка1/14
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури




«Кулінарні фіґлі» – це оновлене видання «Фуршету від Марії Матіос». Це здоровий гумор і міні-енциклопедія сімейного життя самодостатньої жінки, яка знає, що сміх і смачна кухня уміють підтримати здоровий дух у тілі людини так само, як нехитрі знання неписаних законів і народних звичаїв, свого і чужого минулого.



Марія Матіос

Кулінарні фіґлі




Моїм сонячним Матбарам та родині Лібзонів, які не втомлюються вдихати в мене життя, – із вдячністю.Беручи до рук «Кулінарні фіґлі» Марії Матіос, не забудьте прихопити «слинявчик», бо від цього смачного й життєрадісного читання вам не раз тектиме слинка із підборіддя – і аж до пазухи. Ну, й на здоров'я! Адже такою різною в українській літературі вміє бути, мабуть, тільки вона: трагіком у «Солодкій Дарусі» чи «Мамі Маріці…» і фіґляркою та жартівницею у книзі кулінарних рецептів. Насолоджуйтеся смаком українського слова і українських страв від Марії Матіос! P. S. Усі подані в книзі рецепти – правдиві, недорогі і розраховані на щоденну сімейну кухню.
ГІРША ЛЮБОВ ВІД НЕДУГИ
– Спам'ятайся нарешті, Маріє! – майже наказовим тоном каже наш приятель, чекаючись із моїм чоловіком келишком домашнього вина, наминаючи опісля свіжі огірки.

Запашні, щойно зірвані з грядки, огірки смакують двом чоловікам без сметани, без солі і без традиційних українських «ста грамів» вогненної.

Просунуті європейці скривилися б, мабуть, від такого поєднання екологічно чистого продукту, а я, й не повівши бровою на двозначне приятелеве «спам'ятайся», доношу до столу такі ж ароматні червонобокі помідори. Клапоть городу ніби встидається такого не гурманського поєднання питва і їжі – і дужче червоніє тими ж таки помідорами і болгарським перцем.

Але ж я не можу довго перебувати в невідомості. Тому, ставлячи на стіл ще один «аргумент» – карафку із вишневою наливкою до літеплих (така технологія!) вареників із халвою, вдавано байдуже запитую:

– Що ти маєш на увазі, мій друже, коли радиш мені спам'ятатися?

Наш приятель – чоловік і не кавказької крові, але норов у нього ще той!

– Маріє, кажу тобі, спам'ятайся! А як сама не можеш, то спам'ятай хоч ти її, Сергію! – киває на мого чоловіка. – За вікнами – третє тисячоліття! Скільки можна?! Та виведи вже її нарешті з тих бункерів і криївок! Бо то ж шкідливо і для її здоров'я! А то вже навіть я захворів тим вашим западенством! Навіть я! – розходиться все більше й більше приятель. – Бачиш, вона із задоволенням длубається собі в отій історії, витягує на світ Божий людські жахіття, від яких волосся стає дибки. І що ти думаєш?! Змушує народ думати,замість дивитися серіали і дудлити пиво та підпирати своїми голосами оцих шулерів від політики! Та чи я, чистий подніпровець (а наш приятель родом із Херсона – М. М.)думав коли про оті ваші далекі, як мені здавалося, западенські повоєнні справи? Ну, бандерівці, то й бандерівці. Коли то було? То політики тепер роздмухують неприязнь людей одне до одного, а самі, як варвари-феодали, влаштовують сафарі на невинні живі душі. А я товаришую онде з вами, бо ви такі класні! Та й які ви бандери?! Нічого ж доброго про вас не знав, ні про ваші звичаї, ні про життя у ваших краях. Та я від незнання спершу оцю вашу дачну криницю сприйняв за капличку, – показує очима на криницю в буковинському стилі з алюмінієвими кучерями.

– Ти не один! – сміюся у відповідь. – Тут дехто теж вважав, що ми збудували капличку, бо в Києві таких криниць не будують. – Але чи тобі шкодять люди з моїх книжкових бункерів? Хтось же колись мусить ворушити завмерлу історію, щоб не завмер людський дух, – не дуже напористо перечу йому.

Приятель замислюється.

А тоді зовсім тверезим голосом каже:

– Твої книжки не шкодять – вони не дають спокійно жити, бо після них починаєш передумувати і ревізувати не тільки своє життя, але й чуже, далеке. Ти небезпечна, Маріє! Дивися, як захлинається слиною на твої дослідження минулого «великий» поціновувач старовини, поцупленої з архівів і музеїв, Дмитрик Табачник. Одразу видно, що чоловік прокурив в університеті історію України, але то його проблеми. Ось за кулінарію, було, взявся, і знов невдало – не українська то страва «Утиный суп по-украински»! Різдвяна американська. А він ще нібито проти НАТО виступає. Прикидається, супостат! – приятель різко міняє тему. – А ти ось візьми і зроби зараз для нас із Сергієм якийсь кулінарний ексклюзив до цих смачнючих огірочків. У стилі своїх книжкових ексклюзивів.

Ще б пак! – думаю я. Огірки не можуть бути не смачними, коли в них – ні грама хімії.

– Ти так нагодувала мене несолодкими своїми дарусями і москалицями, що в мене скоро похитнеться здоров'я. Я би посмакував чимось таким… ну, іншим… – підкліпує приятель у бік нашої літньої кухні.

– Ага! Ти її тільки зачепи! – попереджає мій чоловік. – Вона зараз сюди батарею страв виставить!

Ну й песиголовці, ці хлопи за чаркою!

Та я їх уже не чую. У мене в чавунному казані закипає олія. Десь так на палець-півтори. А я тимчасом ретельно чищу спеціальною щіточкою найдрібнішу картоплю (у наших Розтоках на картоплю таких розмірів кажуть «свинська» (пардон!), бо її на насіння до весни не відкладають і на борщ не чистять – занадто дрібна. А ось для моєї страви ця дрібнота – якраз). Вичистивши й помивши, протираю насухо й кидаю картоплю в киплячу олію. Зверху присолюю, трохи перчу і наглухо закриваю. Хвилин через 5-7, не знімаючи кришки, від усієї душі «перетрушую» її і знову ставлю на вогонь. А через 5-7 хвилин знову «трушу» її душу.

Одне слово, за півгодини маєте таку картоплю із підрум'яненою шкіркою, що, коли би поблизу були завидющі очі, точно зурочили б її! Та поки картопля «доходить», я ці півгодини байдики не б'ю: готую саламаху. Не знаєте, що це? Дрібничка, від якої залежить смак страви. Але це справді дрібничка: потовчена і підсолена головка-дві часнику, збита зі сметаною і подрібненим кропом. Маєте! Глиняна глибока тарілка, в ній рум'яна картопля, а зверху – біла гора часникової саламахи.

Ну, самі розумієте, що жіноче серце – не камінь. Тому до цієї « Розтіцької картоплі» я таки витягую бутлик 60-градусної « Абрикосівки – матіосівки» (тобто самогоночки, виготовленої моїм Сергієм із абрикос власного саду).

Щоправда, рецепту цієї запашної горілочки не розкрию, бо сама не знаю. У мене чоловік не тільки професор історії – він справжній професор багатьох не-історичних, але цілком прикладних ремесел. Але це вже (при нагоді) самі розпитайте в нього про тонкощі рецепту «матіосівки», яку я щойно поклала на стіл між двома чоловіками, трохи сп'янілими від вин-наливочок, свіжого дачного повітря і «перемивання» моїх письменницьких кісток.

На радощах, що вони ще остаточно не відбирають у мене шансу й надалі ходити «бункерами» української історії, я даю їм тверде слово бодай на мить повернутися до своєї «кулінарної» творчості (пригадуєте, є за мною такий «смачний» гріх – книжка «Фуршет від Марії Матіоc).Не задля розваги – задля відновлення сил. Таке собі своєрідне іntermezzo.

Отже, я клятвено обіцяю поновити свої кулінарні екзерсиси! І то не хтозна-коли, а вже, цьогоріч.

А що, товариство? Кожна, і навіть дуже серйозна людина, має повне людське право вибрикувати, коли їй заманеться.

Але поки я повернуся до своїх кулінарних рецептів (а я, до речі, не скупа, тому й не шкода ділитися навіть таким специфічним багатством), хочу поставити смачну крапку у цьому гостюванні нашого подніпрянського товариша.

Хоч це, з точки зору великих знавців кухні, і чисте збоченство, але я на нього таки відважуюся і подаю до столу «Швидкий десерт». Благо, що якраз фруктовий сезон і для цього багато не треба: всього лише зірвати в саду зо два десятки персиків, зняти з них шкірку, збити міксером, розкласти в широкі бокали – і залити персикове пюре добре охолодженим шампанським. Отак. Як сказали би італійці – беліссімо!

І, панове товариство, яке мені діло до того, що скаже шеф-кухар із суші-бару чи французького ресторану про мої сьогоднішні кулінарні фіґлі: поєднання огірків із персиковим пюре і льодяним шампанським?! Мені важливіше, чи замість традиційного пообіднього «дякую» цмокне мене у щічку мій Сергійко.

Бо, як каже знаменитий український професор Юрій Шаповал, живемо в свобідній країні – і свобідні робити, що заманеться.Що у свобідній – то у свобідній! А я зараз додаю – і за свобідним столом. Бо кулінарне мистецтво – це також вид свободи творчості. І мені ніскільки не совісно і не лячно, що в своєму письменницькому арсеналі я маю й таку книжку – книжку кулінарних рецептів. Мене також подеколи болить голова від моїх сюжетів – і тоді я рятуюся трьома на світі речами: квітами, кухнею і спілкуванням із родиною.

Якщо, мій дорогий Читачу, ти готовий із нетрів Історії поблукати зі мною садами смакоти, – гайда!

Але поміж тим я розкажу тобі трохи житейських історій – і ти, мій незрадний Читачу, можливо, краще зрозумієш, чому я так уважно живу,приглядаючись і вслухаючись у чужі Долі, які, між тим, як правило, не мають жодного безпосереднього стосунку до мене особисто. Але коли уважно жити– починаєш чути, як болить, аж розриває, чужа біда, чуже страждання і пристрасті. Подеколи це все переростає у справжній Космос – непізнаний, таємничий, небезпечний. І ти направду відчуваєш себе космонавтом, який без скафандра зазирає в усі прірви людської душі і мозку.

Я знаю, що мій земляк, який першим у незалежній Україні побував у космосі – Леонід Каденюк посварив би мене пальчиком за таку «вольність», бо у правдивому Космосі без скафандра неможливо. Але у творчості… У творчості ти голими руками хапаєш розжарену магму людської душі – і ліпиш із неї не просто образ. Ти хочеш Словом таки відтворити отой огром людського Космосу.

Можливо, це не завжди тобі вдається. Але ти не маєш наміру страхувати себе нічим – бо ти, як безстрашний воїн, голіруч, хіба що озброєний лише Словом, досліджуєш ці неозорі простори. І тішишся – не натішишся, навіть коли тобі смертельно боляче від відкритих таємниць.

Знаєш, мій Читачу, не тільки розказувати про космос,але й повертатися з космосужитейських історій – іноді важко. А вприскувати в душу словесний адреналін розповідями про чуже життя – ще важче. У кожного свого адреналіну вистачає.

Проте, любий Читачу, не поспішайте відкладати набік цю книжку.Пам'ятаючи про необхідність душевного перепочинку для кожного з Вас навіть під час читання та врахувавши власну помилку – надмірну концентрацію пристрастей на одному квадратному сантиметрі тексту у попередніх книжках, на цей раз хочу заощадити Ваші нервові клітини. Обіцяю: не пошкодуєте.Прошу Вас про єдине: поставтесяз гумором до моєї ідеї і не судіть її за шкалою Ріхтера.Ця книжка – як саме наше життя: трагічне, смішне, смачне, кольорове.

Але, як на мене, найбільш цікавим у ньому залишається Людина і її Почуття.Решта – вінегрет…

Якщо Ви погоджуєтеся із цією сентенцією, запрошую Вас на храм, кажуть у моїх Розтоках. Тобто на гостювання, на банкет. Бо де найкраще пізнаються люди? Під час спілкування-чаювання-чаркування. І де почуєш найбільше житейських історій? Звісно, за столом. І про що найчастіше? Про людські взаємини, звичайно, про кохання. Не мені Вам казати, що історія будь-чийого кохання – не завжди неповторна, але завжди неодмінно повчальна історія взаємозалежності однієї людини від іншої; Це – карколомний тайнопис пристрасті, закони якої мало коли сусідять із логікою, розумом чи спокоєм. Одне слово, як любила казати моя бабця, Любов – це дурЕнство. «То п'яне серце», – не судила, лише кивала головою, зачувши чергову сільську історію чиєїсь пристрасті. Людське дуренство, продиктоване п'яним серцем, за бабусиним визначенням, буває розумним (!) і дурним.

Розумне – те, що, врешті-решт, змушує людину ставати степЕнною(по-гуцульськи – розважливою, мудрою), а отже, – щасливою. Дурне дуренство – це фіаско людини, яку в житті так нічому і не навчила любов, лише наробила шкоди собі та іншим.А калинка біло цвіте, лист широкий має,  Гірша любов від недуги, хто ї добре знає…

Якби лише співати цими словами вчила мене бабця Гафія Іллівна Матіос!А то ж припечатала неліченими коломийками велику жагу до пізнання людського дуренства – любові-недуги, «любИ-згУби» (за визначенням іще одного великого мого земляка Юрія-Осипа Федьковича-Гординського)…. Але перед тим, як занурити Вас, любий Читачу, у смачні принади власної кухні, хочу розповісти Вам деякі невигаданіісторії невигаданихлюдей з минулого – XX – століття, оскільки саме вони – люди і їхні усні життєписи – дали мені вміння узагальнювати чужий досвід за допомогою слова: застерігати інших, жаліти, страждати, протестувати з ними, дошукуватися мотивації вчинків, виправдовувати, але завжди неодмінно любитиїх усіх – чесних і безсовісних, слабких і сильних, зрозумілих і не дуже…Отже, історія першаМоя бабця по матері була великою і щасливою людиною: у своїх буковинських Розтоках прожила 86 років, мала лише 4 класи румунської школи, а говорила афоризмами, за що в селі її називали Соломоном («дівка, як віддається, думає, що в золото вбирається, а вона не знає, що кладе голову у свербивус»,у шипшину тобто); народила 18 дітей – і «маковинням їх не годувала, щоб не плакали, тому й розумні виросли»,казала; у шлюбі із своїм «приятелем»,як називала діда, минули 64 роки, «неначе один день»,а «дідової руки»на ній «ані раз не було»–не бив, значить, її мій дід Власій ніколи. Понад чверть століття тримала на горищі зроблену для себе домовину із складеними в ній до смерті речами, час від часу позичаючи труну тим, хто дочасу подякував цьому світові.Мала свою Конституцію – неписані кодекси предків і власної моралі, яких дотримувалася беззастережно. І теперішню велику фамілію Матіосів(шістьох дітей, п'ятнадцятьох онуків, дев'ятнадцятьох правнуків і вісьмох праправнуків) вчила не порушувати ані мирських, ані людських законів.

Юр'яна із повісті «Юр'яна і Довгопол» і Юстина із «Не плачте за мною ніколи» – це майже стовідсотково правдивий образ моєї покійної бабці (пером їй глина), яка, здається, все про все на світі знала, але найбільше знала – таки про Людину.Історія другаТато моєї бабці (по-гуцульськи – «дЄдя»),а отже, мій прадід Ілля Джуряк,від імені якого і пішло сільське прізвисько родини по материній лінії – ІлашкИ,довгі роки був двірником (прИмарем) села Розтоки на Буковині [1]. Тодішній сільський голова одноосібно виконував у селі функції судді, прокурора і адвоката. Наведу лише кілька прикладів природної прадідової мудрості.

Жила в Розтоках одна родина: чоловік із дружиною, їхня малолітня дитина і теща.

І ось одного разу зять прийшов до сільського голови з несміливою скаргою, що теща не дозволяє, більше того – суворо контролює, щоб він, зять, спав із своєю жінкою. Зятя кладе на печі, сама бере собі під бік доньку – і так минають місяці, вже скоро рік, як чоловік не близився до жінки…

Вислухав прадід чоловіка і відіслав додому, наказавши слухати тещу і чекати «доброї години».І ось десь через тиждень надвечір навідався сумний-пресумний Ілля Джуряк до Василини (так звали сувору ґаздиню). Кинулася до нього жінка швидше, аніж примар устиг привітатися: – «Що 'сте такі зажурені, дОмнуле (рум. – добродій)примар, – якби цвяха зїли?» – «Певно, що й ви зараз зажуритеся, любко Васютко: до жандармерії вас у Вижницю викликають. А я, двірник, не знаю чого! Знаю лише, що тяжко вам лишати господарку, але мусите… бо як непослухЕнство зробите і не підете до Вижниці, то будете сидіти в криміналі. Дав би вам коні для полегкості, але тепер не маю.

Так що будете йти пішки, любко Васютко. Але не відкладайте на завтра, йдіть уже». Жінка не мала наміру сидіти в криміналі (по-теперішньому в СІЗО), то й пошньопала 15 км до Вижниці не гаючись. А як вернулася через два дні, найперше кинулася в хату. І через поріг до внучки: – «Парасинко солодка, а де тато спав дві ночі?!» – «З мамою, бабко. Надворі, в оборозі в сіні». – «А най його шляк трафить, кров би його нагла залила! Легше було в криміналі відсидіти, як таке чути!» – тільки й сказала Василина.Жінко ж моя солоденька, медова-медова. Коли тебе день не вижу, болить ми голОва…
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Назва друкованого видання, видавництво, рік видання, кількість сторінок чи фахове видання
Забезпечення якісної оцінки кредитних можливостей позичальника як спосіб мінімізації кредитного ризику банку

Програма виховання І навчання дітей від 2 до 7 років 3 видання, доопрацьоване та доповнене
Програма виховання І навчання дітей від 2 до 7 років «Дитина» (3 видання, доопрацьоване та доповнене) розроблена на виконання Закону...

Директору. Методична робота у школі
Дунаєва, Любов. Пророк педагогіки (до 145-річчя від дня народження видатного італійського педагога Марії Монтессорі (1870–1952) /...

Київського університету туризму, економіки І права
Фахове видання з філософських наук затверджено постановою Президії вак україни від 1 липня 2010 р. №1-05/5

Післяслово до подій у спілці письменників України
Наклад видання 2000 примірників. Майже така кількість членів нспу на сьогодні складає спілку письменників України. Це видання автор...

Вісник аграрної історії
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України

Вісник аграрної історії
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України

Вісник аграрної історії
Наказом мон україни №1528 від 29. 12. 2014 р видання включено до Переліку наукових фахових видань України

Книга буде цікава професіоналам-кінознавцям, кіноредакторам телекомпаній,...
Книга рекомендована до видання вченою радою Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського (протокол №11...

Марія Вайно Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету Синопсис...
Це психологічна драма. Контекст часу – наша сучасність. Простір – Західна Україна



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




fil.ocvita.com.ua
Головна сторінка